зволоджує на переступ змішання й переста-новлення, однак не миті ваші й спокушання пристороняють нас, — як ми собі вільні ширяти, позбавлені говоріння, то ви притруж-даєтеся землі, обтяжені мовою та думками [...] вертаєтеся у присмерку віків, припорошені пилом, по програних битвах до ще більшої лихості, а що-століття бракує пів-мови для оповідань [...] і праця ваша задля весіль і похоронів; замісто пісень і псальмів сни ф оповідуються; а ті, що вже з нами давно мали б царствувати, самотою блукають, не знаходячи притулку, і ми покірно плетемося вслід, призвичаюючись до імен й шепотіння [...] ось і місце, де б звести людину з колін, затулити їй бездонність земляного отвору, над яким вона несамовитіє і в який з нетленною жадібністю зазирає; та ні поринути в ту безодню, ані відступити незмога, бо вже черга на небіжчиків, і за одним поїздом інший, і відчитувальники з паперів дарують одні й ті ж слова що-кожній процесії, і не в подивок у-що-кожен раз такі узвишголові, що їми здвигає сміх; і поминальні розмови схожі-шають на пересвари та поділи; диво й нам: ще-й-но не кінець одчитуванню, а вже забирають з гуртів винуватих, бо десь-то в чиїйсь торбі голова чоловікова або жінчина; цих блукальців за місцем похоронінь стає більш, та замало землі; на плитах могильних повписувано не прізвища та роки, а історії [...] не так од війни ховалася, блукаючи краєм за всякої окупації, як од чоловіка тікала [...] якраз румуни стояли в селі, й от дитина вказує, що тато на горищу [...] ікони приїжджі забирали, й от чого [...] в цій завірюсі смертей переховувалася, аж радість [...] смерть твоя збідніла, бо всі стурбовані невидними мікробами, що в ніс влітають [...] усе ваше віршування навприкінці віку знадобиться,
4(21) жовтня зранку похмуро вдень сонячно вітер 5(22) жовтня вранці туман вдень сонце і жарко
6(23) жовтня тепло сонячно жарко 7(24) жовтня вранці туман похмуро після дванадцятої сонячно 8(25) жовтня похмуро до дванадцятої дощ роза розцвіла один букет другий раз я чогось не спала всю ніч 9(26) жовтня зранку сонячно і жарко ввечері прохолодно 10(27) жовтня зранку трошки туман сонячно тепло 11(20) жовтня зранку туман до дванадцятої а після дванадцятої сонячно і хмарно 12(29) жовтня похмуро
з дванадцятої сонце показувалося з п'ятої дощ йшов
13(30) жовтня зранку похмуро вдень сонце показувалось ввечері дощ і вночі
1981
1(19) січня зранку прохолодно сонце цілий день 13(31) січня вночі сніг гарний а вдень сонце
14(1) січня похмуро і дощик ляпав а сніг розтанув Новий рік 15 (2) січня зранку мороз і дощ і цілий день дощ похмуро
аби переповісти ті символи простішою мовою [...] рихло таке звисало межи ніг що в нього, що в неї, і сцяли кров'ю, а земля не вбирала, а були щасливі [...]; побачити, як ви вертаєтеся у присмерку віків; крики, і шепотіння; потому все більше почали заблукувати божевільні, і діти думали, що їх виганяють десь з ініших домівок, і мудрість настала жіночого роду, хлопчаки почули історії про підземелля і лікарів-катів, і це було страшніше, ніж про військові походи, про мерців і страхи; а ночами з'являлися велетні, нагиналися до віконечок і видряпували на шибках таємні письмена, і так стало неможливо продовжити хоч одну довжелезну історію; і ми відступилися в очікуванні інакшої волі й інших віків, бо ці віки тільки віки ваших перероджень, а тому не бути царству ні земному, ні небесному, і будемо назирати за чужими царствами і хотіти їх завоювати, та всяке завоювання вибавить стільки страху й самотності, скільки одразу ж і вселить, та ми все гадатимемо, що десь-то комусь перепадатиме більше чи менше; страх бути й не бути; кому ж іще вповіси своє все..."
"Цей світ у сутінку йнакше й не береться тями, як шепотінням і криком, — а з чогось то ж понаучувалися отсеї облесливості та упадання; не знати, котрі то вже дверима та вікнами стугонять; пані Богинько та пані Богинько. Вже-е-ж пані, бо не хотіла й тоді в ці колгоспи найматися, а легш було всяку наругу зносити, й людську, і всякої влади, як у ганьбі і сваволі вік вікувати. Та ж то не те нехотіння, як воно в ненависті заблукує, — світ настав такий нічийний, і якій то вже загребущій руці догребтися найдальшого закутка; знічийнюється і найбликший, бо загребущість углибилася в утробу що-якого завойовника і жере вже зсередини, тіки-н очі булькатіють та хрипи замість балакання. Тільки чо ж це ці крики, це шепотіння; світ обізвався до неї невчутною мовою; десь-же-ж я і не там, і не там, а мов всюди й ніде, і звидніло так у найдальші початки віків, і найлагідніша думка провадить все далі, не бійся, то тобі так життя твоє найгарнішою казкою явиться, то те все, що так мучило й допікало, маліє й допрошується слова прощення. Та хіба ж не було прощено ще зпервовік всіх діянь і наруги, а й цим вже новішим із їх добрюванням та всякими компенсаціями, — ох-же-ж невмір цеї волі на милування й пробачання, невпотреб гадання на ще якісь йнакші і долю, і час. Ну, та побула вона трохи в тих наймах; їх молодицями а чи дівчатьми побрали; чось згадується все, яке пиво добрезне було, так хазяїн придобрювався цим українкам перед лихою жоною; але ж не згадати, яка то армія просувала і у яку війну,
їдні голоси цебенять мов у жолоб такий й оглушають зверх-голови: то котрим це старшинам бандерівським оповідала про гайдамаків; а пісень не співала хіба, а в газетах антисовєтських не друкувалося; знов якісь офіцери й старшини допитують та провадять на виселки у далечину, а щокожна та далеч усе тюрма та лагери. Як це так, що цьому світові героїчному нема чим більш похвалитися, як лиш тюрмами й крематоріями. Та не в тім провина, що тобі тицяють нею, ака-бо то малість; а що — бувши за свідка, хотіла мудрістю спочутити усяку що де не була занапащеність; у мовчанні переходили їден впроти одного два народи, чи більш їх було, та видко ж так, що один воюючий, інший немов помагаючий та страждущий, і так в зорі своїм не зустрілися, розминулися й думкою; то воюючий знищено було вщент, а вже інший спокутував, і питано в нього було за все скоєне не ним; та не питано, як кизяки варили й зерно неперетруєне споживали, як дожилися, що більш крику за крематорії, а не тих, котрі проти зла уселенського встали, і мали ворогів з усіх боків стіки, і з усіма знемагалися; і тепер інші народи свій зір одводять, і не зустрітись у зорі, а гадка потьмарена не вселенськими жертвами, а-но своїми, бо бач як вщасли-віло людство на безвік, що-но їдного звіра названо і на нього списано. Не визнають жертв вселенських, а лиш так, що от-де кат, де звірюга, і ми в спокої перебудемо, доки не зминеться лице його та й імення, — то це перемудрили що-яку-хоч мудрість і вік котрий наймудріший: звивається гадиною лихо новітнє, домоторошує душу прищулену, а їм одно торочити за дотипірішнє зло та складати провини у реєстри друковані, та на скелях видовбувати в научання вікам; не