цих нічних вартівників, незгода йому на вновілу думку життя, таких зо двоє споєних лез кидає у слоїк, не чаєм, а чорнотою самою пригощує господаря світу нічного; а варта швендяє закутками хатяними, квасолі протрухлі з гладишок у коморі витряхає, де ще яка копійка присипана з часів якої хоч влади; штриками просилюють здубілу долівку і аж заносить їх дозему, такі діровиська і ходи мишачого царства навстаткувалися, а цім радість, що от добулися сховків зі скринями, книжки такі повилучують із дггвнез-ними рецептами, — та розкажи-но ти хоч з грамину а чого-там на веселість та розмисел; усяка пришта навподобиться цій сколош-матілій тямі, та то-но верхом перейде усякого зору і слуху, а в глибі крижаніє вікова подоба ще й гадка про все чуже люцтво, купчаться тако збіговиськами, циганщиною як-то, і те помислення у мовчанці торочить ганьбою і невпізнаванням святешного виразу: ви чуже-е-е люцтво. Що пришта, де оповідь, яке вповідання абощо, — людині раз заїкнутися, та й знов у подобі чужинства рихтуй і цю зоржавілу техніку, перемацуй однайдені у печерах причандали старих бойовиськ та вдеж; от-то як було! Шось таке світне, гримкотне, рипіння коліс узвиш лю-цького росту, бредіння народів у щасливіші пустелі, й вертання спогадом на батьківщину земель, розкопів ненадатливих, допоми-нання права на збуту займанщину, — вік вікові не ворог, а згадки та здогади заворо-говують в цьому уже нічийному просторо-виську, так людина назналася, набулася, впо-їдилася, і хоче не все чогось нового, не володарювання заповітного, а всього-і-всьоген-ного без права й обов'язку; от знати, твоє, і в цім знатті упокоїти одвікові що-жадання, що-посягання, що-що. Та то лиш як уявити,
22(9) травня сонячно вітерець свято Миколи 23(10) травня сонячно тепло вдень (а сонце спочило) холодно сьогодні вугілля привезли 24(11) травня сонячно і вітер 25(12) травня померла о п'ятій ранку Клавдя сонячно тепло а після обіду хмарилося 26(13) травня сонячно тепло хоронили Клавдю 27(14) травня сонячно жарко 28(15) травня сонячно жарко 29(16) травня сонце і вітер і тепло день народження Миколи 30(17) травня Маринчин і Оксанин день народження сонце тепло 31(18) травня вранці прохолодно і вітер сонячно
1(19) червня ясно і жарко до обід а з обід хмарилось 2(20) червня сонячно жарко і хмарилось 3(21) червня сонячно жарко і хмаринки набігали
4(22) червня сонячно жарко Вознесіння 5(23) червня сонячно і жарко після обід вітер
6(24) червня сонячно жарко
7(25) червня сонячно жарко
8(26) червня сонячно і жарко
як уявляється у непевнім маренні, волочиться в-поміж і в-слід, заживає безхазяйного обійстя; а так то бачиш взігнуту спину трудящу над клепанням коси, ці руки видзьобують поржавілу клямку з аж залізяних огородок з гуртових свинарників, подзьобаним затупілим на вістрі долотом одпинають в стверділо-закаляній деревині якого цвяшка; сльоза як наверне од кожного завітання стороннього: прийшов же сказати правду, і одповідь про вдовине жито і хати неіснуючі, де лиш проглиби од ямів картопляних та вербички на місці зрубових криничок з ворожою мов-то зброєю вщерть; ще поверху пісочок землянистий вогчіє де-коли. Якої в лихої мами історії, величавих руйновиськ яких, коли тутечки з кожної бадилини сухої, корча понадводнього, дроту в ямах повз-дорожніх, таких смітників, що де й діти, вговорює йнакша мудрість перемудрена, втишіло признається вималювана у звивинах простору, за реєстрами розкуйовдженими й це таке: кров ще не все. Сором'язніє це з підсинком тіло офіцерське з-під безпогонного пін-жака, виболене всесвітніми лихоманками, зір збайдужіло заблукує під повіки, зір рибини, замиреної до інших повітряних вод, аж сама думка зору завузлює геть верховинну волю з найглибшою, най-джерельнішою, і так кам'яніє у зорі вішність; одлучена сутність що твариняча, що люцька завією такою невидкою приласкавлюється до тіл і речей і заводить свою балачку, такою-то мудрістю передсте-рігає стеряні тіла од крику про лихість одвічну, предківські подвиги і втрати, і втрати. Змайнуть у зорі примерхлому усі до-сьогошні розмовляння, допитування, допевняння, що й вам, бабць, типір на ваші посміхи як мов казочки, — і та курійка на допитах, аби впоночі вертати та покривати свою куховарку, і ті пересвари з рудим есесівцем в кітелі наопаш, що не таку самогонку роздобув, і нові хазяйки з одбиранням останньої кожушини, як іншого чого здати нема на нову владу й нове хадзяювання, і що б там ще не згадалося, не замарилося у стомленій тямі; тепер-то почуйте, як розмовляти одлученими сутностями, як не викричати, не вибабрати з кров'ю признання та згоду на якій хоч дрібній, хоч малезній доречності," — вік змалюється до одної ночі, — і в'являться геть усі приглядання на всеньких вокзалах, от-то на вокзалах найбільш, у таких тунелях засмерджених з масною хлюпавицею попід підошви, гуркотінням коліс проз бетонні лаштунки; як-то вже наче добувся і місця і часу, де тебе питано буде не йнак як про головніше, бо де ж іще, — з безвиході цеї чіплятися за чиюсь долю, трагедію у спокою безвиході: не військо вороже заснувало діри з тунелю, не страх уме-
режився ув одвірки цементові з пощербленими кахлями; там тиша і безгоміння, безлюддя таке, а ці капки зі стелі вибльо-хують таку музичку в калюжках, аж тра ступати промеж бльохання й так подовжувати дорогу не знати куди. Та й то ще буде не все, не така та глуш попідземна, що скорися наостанок усіх блукань, — з тої глухоти, безтіні, сяєва чорнотного все побли-жатимуться кам'яні кроки, аж доки не в'я-виться, бо де там почути, не вибрунить з тебе самого щось і не голосом, і не гадкою змвто-рошнілою, — таким спомином, як це ще бувало малим де при сварці чи бійці якій змалієш, збезсилієш, у приниженні відтрутишся поза-світ людей звіриною, сиротою, і довго ж снується усе як то воно могло бути інакше — і що сказав би, і як вкрунувся б і поборов напасника; у таку набубнявілу самими словами просторінь вбуваєш, й ні сліду думки в словах, а одна мов купами мова купчиться, як-то вже всі мови згледи-лися в такі символи-мови й живуть там поза світом людей, світом мовою пробувають; "мово-моя-ти-мово" от як чутно замість "доле-моя-ти-доле"; диво тобі а ні, — як то втіха бувала од намареного блукання де хоч, хатами ціми, віками, а тут світ замиканий і одмиканий, вільно тобі хоч далі ступати, а ні то й стій, і не знати покари ані винагороди за смілість до втечі і лишання на безвік у цьому ж немов і світі та й безвіччі; тут ти господар душі свеї. Гогонить вже нема знаття якими закутнями сяєво світяне, свічки такі чи прожектори, і в подобі стовпа, полотна такого в'юнкого, що захвицькує і тебе в оберт мови, такого місива, аж тіки й "мова" сказав би. А то й не страх і не здогад, як уже назнаний мудрістю віковою та й тіко слова вдосталь, поруху, зруху брови, випоказування