Коли за дві години після врочистої церемонії Фрага вернувся до садиби, Офелія мовчки простягла йому довгий список тих, хто його вітав, дзвонячи по телефону,— починаючи від міністра закордонних справ і закінчуючи одним із рідних братів, який йому раніше ніколи не телефонував. Він неуважно глянув на танок імен, жирно підкреслених або недбало накреслених. Аркуш вислизнув з його руки і впав на килим. Мов сліпий, Фрага побрався сходами до свого кабінету.
Минуло чимало часу, перш ніж Офелія почула, як він никає по кабінету. Вона лягла і зусиллям волі змусила себе ні про що не думати. Кроки то наближалися, то даленіли, інколи стихали. Мабуть, він зупинявся біля бюрка, про щось роздумуючи. Через годину вона почула рип сходів і кроки до дверей у спальню. Не розплющуючись, вона відчула, як осіли пружини під вагою тіла, і він простягся горілиць поряд із нею. Холодна рука стисла її руку. В пітьмі Офелія поцілувала його в щоку.
— Єдине, чого я не розумію...— сказав Фрага, звертаючись ніби не до неї, а в порожнечу,— чому я так довго не усвідомлював того, що все це я знав завжди. Нерозумно було б думати, що я — медіум. З медіумами в мене нема нічого спільного. До останніх днів у мене не було з ними нічого спільного.
— Ти б поспав трошки,— сказала Офелія.
— Ні, я повинен це з'ясувати. Є дві речі: те, чого я не можу збагнути, і те, що почнеться взавтра або вже почалося сьогодні ввечері. Мені край, розумієш? Мені ніколи не пробачать того, що я створив їм кумира, а тоді вирвав його в них із рук і розбив на друзки. І як дивно все це сталося. Адже Ромеро залишається автором найкращих поем двадцятих років. Але ідоли не можуть мати глиняних ніг. І з таким самим цинізмом мені завтра заявлять про це мої шановні колеги.
— Але якщо ти вважав за свій обов'язок сказати правду...
— Я нічого не вважав, Офеліє. Сказав, та й годі. Або хтось сказав за мене. Тієї ночі мені здалося, що це єдиний шлях. Я міг вчинити лише так, і не інакше.
— Може, ліпше було б трохи почекати,— несміливо озвалася Офелія.— А то так зненацька, в живі очі...
Вона хотіла сказати "міністрові", і Фрага почув це слово так ясно, ніби його вимовлено. Усміхнувся і попестив її руку. Помалу-малу вода спадала, щось іще туманне почало вимальовуватися ясніше, набувати обрисів. Довга, тоскна мовчанка Офелії допомогла зосередитися, прислухатись до себе, і він дивився в пітьму широко розплющеними очима. Ні, ніколи б, мабуть, йому не збагнути, чому раніше він не усвідомлював того, що було цілком очевидне, коли б зрештою не признався собі, що він такий самий спритник і пройда, як Ромеро. Сама думка написати книжку крила в собі бажання взяти реванш у суспільства, домогтися легкого успіху, повернути те, що законно йому належить і що чіпкі пристосуванці у нього віднімали. На позір бездоганно точне "Життя поетове" народжувалося, присмачуване всіма потрібними атрибутами, аби пробитися на книжкові полички. Кожен етап його тріумфального походу передбачувано заздалегідь, скрупульозно підготовлювано кожним розділом, кожною фразою. Звідси його іронія і дедалі більша байдужість до цих тріумфальних етапів, що теж не виходила за рамки всієї цієї брудної затії. Під блискучою обкладинкою "Життя" зразу ж стали мостити гнізда радіопередачі та телефільми, дипломатичний пост у Європі й Національна премія, багатство і слава. Лише біля самого фіналу чекало щось непередбачене, щоб упасти на ретельно відрегульований механізм і обернути його в купу уламків. І нічого було тепер думати про це "непередбачене", боятися чогось, божеволіти від програшу.
— У мене нема з ним нічого спільного,— повторив Фрага, заплющуючись.— Не знаю, як це сталося, Офеліє, ми зовсім різні люди.
Він відчув, що вона беззвучно плаче.
— Але тоді виходить іще гірше. Ніби ми з ним заражені одним і тим самим вірусом, і хвороба моя розвивалася приховано, а потім раптом виявилася, і паскудство вийшло назовні. Щоразу, коли мені треба було робити вибір, ухвалювати постанову за цю людину, я вибирав і вирішував саме так, як хотів би подати, зобразити себе він сам за життя. Те, що вибирав я, не розминалося з тим, що вибрав би він, і нікому б і на думку не спало шукати іншої правди його життя, його листів, навіть його останнього року життя, коли близька смерть оголила, розкрила його суть. Я не бажав ні в чому сумніватися, не хотів докопуватися до істини, бо тоді, Офеліє, тоді Ромеро не був би тим персонажем, який був потрібен мені та йому самому, щоб створити легенду, щоб...
Він змовк, але все саме собою впорядковувалося і логічно завершувалося. Тепер він допускав свою первісну тотожність із Ромеро, що аж ніяк не була надприродною. Брати у фарсі, у брехні, у своєму прагненні до запоморочливого злету, брати у біді, що вразила їх і повергла їх у прах. Просто і ясно уявилося Фразі, що такі, як він, завжди будуть Клаудіо Ромеро, а вчорашні й завтрашні Ромеро будуть Хорхе Фрагою. Сталося саме те, чого він боявся отого далекого вересневого вечора: він усе-таки написав "власний" життєпис. Захотілося розреготатись і водночас майнула думка про револьвер, який зберігався у бюрку.
Він так і не згадав, чи тієї хвилини, чи пізніше Офелія сказала: "Найголовніше те, що сьогодні ти їм виклав правду". Про це він тоді не думав, не хотілося знову переживати майже неймовірні хвилини, коли він говорив, дивлячись у живі очі тим, на чиїх лицях захоплений і чемний усміх помалу поступався місцем злісній і зневажливій гримасі, тим, хто підносив руки на знак обурення. Але це було те єдине, що мало ціну, єдине справжнє і неперехідне у всій цій історії. Ніхто не міг відняти у нього ті хвилини, хвилини його справжнього тріумфу, що справді не мав нічого спільного ані з фарисейськими замірами, ані з марнославством. Коли він схилився над Офелією і ніжно провів рукою по її косах, йому на якусь мить здалося, що це — Сусанна Маркес і що його ніжність рятує і втримує її біля нього. Водночас Національна премія, пост дипломата в Європі та інші блага — це Ірена Пас, щось таке, що треба відкинути, якщо не хочеш цілком уподібнитися до Ромеро, у всьому йти слідами псевдогероя книжки та радіовистави.