— Так, так, сеньйоре. Саме так і було, сеньйоре.
— Але чому ж ви не сказали мені про це одразу?
Нелегко пояснити, чому вона не сказала про це зразу. Мати змусила її заприсягтися, що про дещо вона ніколи й нікому не пробовкається, а по тому, як із матір'ю одружився офіцер із Белькарсе,— і поготів, ось і... Але їй дуже хотілося написати йому, коли зчинився такий галас довкола книжки про Ромеро, бо...
Вона злякано дивилася на нього, а сльозинки котилися по щоках.
— То як же вам стало відомо? — сказала вона потім.
— Хай це вас не бентежить,— сказав Фрага.— Колись усе виходить наяв.
— Але ж у книжці ви написали зовсім не так. Еге ж, я її читала. Я все там читала.
— Саме через вас у книжці написано зовсім не так. Ви маєте інші листи Ромеро до вашої матері. Ви мені дали лише ті, які вам хотілося дати, які виставляють у найкращому світлі Ромеро, а заодно і вашу неньку. Мені потрібні інші, негайно. Дайте їх.
— Є тільки один,— сказала Ракель Маркес.— Але мама змусила мене заприсягтися, сеньйоре.
— Якщо вона не спалила його, то в ньому немає нічого страшного. Дайте мені. Я куплю.
— Сеньйоре Фрага, я не тому вам його не даю...
— Ось гроші,— гостро сказав Фрага.— За свої кабачки стільки не виторгуєте.
Дивлячись, як вона длубається в паперах на нотній етажерці, Фрага подумав: те, що він знає тепер, він уже знав (можливо, якось інакше, але знав) у день своїх перших відвідин Ракелі Маркес. Істина, що оце йому відкрилася, зовсім не захопила його зненацька, і тепер, у собачий голос, він міг скільки заманеться винуватити себе та запитувати, чому, наприклад, його перше побачення з Сусанниною донькою закінчилося так швидко, чому він так зрадів трьом листам Ромеро, ніби тільки вони єдині й були на світі, чому не запропонував грошей, не докопався до всіх, авжеж, до всіх подробиць, про які Ракель знала і мовчала. "Дурниці,— тут-таки подумав він.— У ту пору я не міг знати, що Сусанна стала повією з вини Ромеро". А чому ж він тоді урвав на півслові свою розмову з Ракеллю, задовольнившись одержаними фотографіями та трьома листами? "Е, ні, я знав, бозна-звідки, але знав і, знаючи це, написав книжку: можливо, і читачі теж знають, і критика знає, і кругом — суцільна брехня, в якій борсаємося ми всі, всі до одного..." Одначе найлегше було йти шляхом узагальнень і покладати на себе лише частку провини. Це також брехня: винен був тільки він, він один.
Останній лист, коли його вже було прочитано, став лише словесним підтвердженням того, що Фрага уявляв собі, хоча й трохи інакше, і лист цей міг правити лише за "речовий доказ" на його користь у разі полеміки. Після того, як маску зірвано, такий собі добродій на ім'я Клаудіо Ромеро, по-звірячому вищиряв зуби в останніх фразах, що мали неспростовану логіку. Фактично прирікаючи Сусанну на брудне ремесло, яким їй відтепер і до кінця днів своїх доведеться займатися — на що недвозначно натякалося у двох чудових пасажах,— він пропонував їй заткнути пельку до кінця своїх днів, триматися од нього чимдалі й запастися в тартарари, попихаючи її з кепкуваннями й погрозами до тієї ями, яку сам копав два роки, неквапливо, крок за кроком розбещуючи наївне створіння. Людина, що лицемірно виводила на кілька тижнів раніше рядок: "Ночі потрібні лише мені одному, я не хочу, щоб ти бачила мої сльози", завершувала тепер свої послання щонайбанальнішою порадою, на ефективність якої у неї, очевидно, був свій розрахунок, і доточувала до всього того ще й інші бридкі рекомендації та знущальні повчання, а замість прощальних слів бажала успіхів на ниві хтивості й відверто погрожувала неприємностями, якщо Сусанна зважиться навинутись їй на очі. Ніщо з прочитаного вже не дивувало Фраги, але ще довгий час він сидів з листом у руці, безсило прихилившись плечем до лутки вагонного вікна, ніби хтось у ньому намагався вирватися з пазурів кошмарного, нестерпно довгого сну. "Це пояснює і решту все",— почув він биття власної думки. "Рештою" була Ірена Пас. "Ода до твого подвійного імені", фінальний крах Клаудіо Ромеро. Навіщо вагомі доводи і прямі докази, якщо давня, глибока певність у іншому розвитку подій, що не потребувала якихось листів або чиїхось свідоцтв, тепер сама шикувала лавами дні останніх років життя Ромеро перед внутрішнім зором людини (ім'я її, зрештою, не грає ролі), що їхала в поїзді з Пілара і виглядала в очах пасажирів сеньйором, який вихилив зайвий шкалик вермуту. Коли він зійшов на своїй станції, була четверта пополудні й сіялася мжичка. У шарабані, який довіз його до садиби Офелії, було холодно і пахло відвологлою шкірою. Яка ж розсудлива була ця бундючна Ірена Пас, які міцні були аристократичні підмурки, що породжували вбивчу зневагу вищого світу до тих, хто прагнув туди потрапити. Ромеро володів чарами, щоб приворожити бідну жінку, але зовсім не був Ікаром, і його чудова поема не могла стати його крилами. Ірена, а може, й не вона, а її мати або брати одразу розгледіли за спалахом таланту поривання кар'єриста, домагання пройдисвіта, який починає з того, що зневажає людей свого кола, а потім ладен, якщо треба, знищити їх (такий злочин називався Сусанна Маркес, шкільна вчителька). Щоб спекатися його, аристократам — у всеозброєнні їхніх грошей і в оточенні кмітливих лакеїв — було досить кривої усмішки, відмови у запрошенні, від'їзду до свого маєтку. Вони навіть не завдали собі мороки бути на поетовому похороні. Офелія чекала його у дверях. Фрага сказав їй, що відразу сідає до праці. Коли, прикусивши зубами сигарету і відчуваючи величезну змору, що тисла на плечі, він побачив перші рядки, написані учора ввечері, то сказав собі, що ніхто нічого не знає, окрім нього. Здавалось, він засів писати "Життя поетове" заново і знов був господарем єдиного ключа. Ледь осміхнувшись, він заходився компонувати свою промову. Лише далеко пізніше, згадавши про листа Ромеро, він виявив, що лист загубився десь у дорозі.
Кожен, хто хоче, може підняти архів і прочитати в буенос-айреських газетах тих літ повідомлення про церемонії вручення Національної премії і про те, що Хорхе Фрага з доброго дива збентежив і розгнівив розсудливих людей, виклавши з трибуни нову, геть-то дику версію життя поета Клаудіо Ромеро. Якийсь хроніст написав, що Фрага, мабуть, був не цілком здоровий (досить прозорий евфемізм), бо, окрім усього іншого, іноді забалакувався, виступаючи від особи самого Ромеро. Оратор, щоправда, помічав свою похибку, але зараз же знову впадав у дивовижний стан. Інший кореспондент відзначив, що Фрага тримав у руці два чи три геть списані аркуші паперу, але майже ні разу не зазирнув у них. Створювалося враження, ніби він говорить сам для себе, схвалюючи чи заперечуючи свої ж таки щойно висловлені думки, чим став викликати дедалі більше роздратування — воно перейшло потім в обурення — численної аудиторії, що зібралася з очевидним наміром висловити йому свій щирий захват. Ще в одній газетці розповідалося про завзяту полеміку між Фрагою та доктором Ховальяносом по закінченні промови та про те, що багато хто, вголос обурюючись, покинув залу. З несхваленням згадувалося також, що на прохання доктора Ховельяноса подати незаперечні підтвердження тих хистких звинувачень, які паплюжили святу пам'ять Клаудіо Ромеро, лауреат лише знизав плечима і потер рукою чоло, ніби даючи наздогад, що вся справа в його особистому переконанні, а потім впав у прострацію, не помічаючи ані ремства публіки, що розходилася, ані виклично гучних оплесків і поздоровлень з боку кількох молодиків і поцінувачів гумору, які, здавалося, були у захваті від такої оригінальної відповіді на присудження Національної премії.