Та чую й інше: як стоголосо гогочуть залізні роти, хапаючи воздух п’янкої бойні; як ратища скрегочуть об кістки; як хрипло клекочуть прохромлені грудини; як хрускають, наче молоді горіхи, під копитами голови; як зітхає земля під поваленими тілами; як гайвороння крилами відганяє мух від теплого ще м’ясива... Хтось дубцем ломить іудейські голови, аби не тупити залізо; хтось на мотузці тягне за ногу дорідного мурзу, хтось гарцює конем на жіночому лоні в тяжі: "За наших збезчещених матерів і доньок!"; хтось списом відгортає шальвари потятої татарки і ласо щирить зуби: "Правду брешуть, що бусурманки голять пипи..." Виск, гвалт, йойки, замашна лайка, свист, безумний сміх, короткий плач, гортанна молитва, зуск стріл і куль, подзвін сталі, бемкання дзвонів, ревище худоби, дитячий вереск, лопотіння вогню, хлюпання крові... Йде січа — звична козацька робота. Жадана кривава гостина для запаленої помстою душі, присмачена піснею: "Рубаємо мечем голови з плечей, а решту втопимо водою..."
Звідки, звідки ця страшна переміна, щоразу дивувався я з тих людей — таких чулих і м ’якодухих у буденному тривку, скорих на сльозу і обійми, таких дитинно веселих за столом і сумовито-ніжних коло лірника чи бандуриста?! Ніщо в одній мірі не могло кинути людину в таку переміну Зате різні притичини, злютовані воєдино, могли. І я їх зрозумів. Це був поклик помсти за понівечену честь і відібрану чужинцем землю — найпершу цінноту рільника. Це був немилосердний захист своєї віри. І це був порив волі, отруєння безбережною свободою. Коли кволий після болісті чоловік виходить надвір, свіжий люфт його потьмарює, голова йде обертом. Так було і з ними.
Живучи в тому товаристві, я з жахом дізнавався, що пережив цей народ, що сподіяли з ним, з його маєтністю і його церквами зайшлі татари, турки, молдавани, а надто люті сусіди ляхи. Тіснили, мордували віками й нас, підкарпатських русинів. Але незмірна наруга вкоренилася на цій землі — Украйні. Скільки наслухався я переказів про те, як лукаві ляхи потоптували їх; у самий Великдень (християни!), знаючи, що козаки в піст не беруть зброї, віроломно вторгалися в їх посілості, рубали впень жіноцтво й дітей, палили церкви, вбивали панотців, а бувало, що й смажили на залізних прутах. То як їм було не мстити?! Вони й мстили, мстили з подвоєною люттю — аж чортам було смішно. Спустошували Польщу, винищували панство, а маєтки їх обертали в нужники.
Щирого подиву гідна боголюбність цих войовничих людей. На дверях козацьких церковець висіли ланци з кутими шлеями. Вони для тих, хто злегковажить не прийти на утреню (тут називають її надранньою молитвою, бо починається досвіта). Цілий день ослушник висітиме на дверях, припнутий ланцом, — така покута. Горді козаки ламають звіддалік шапку перед панотцем і ченцем, а Божу службу слухають стоячи або на колінах.
Ми, русини з Угрії, одного з ними кореня, це вчувається і в бесіді, і в душевному строї. Лишень ми більш заглушені, зацьковані владним чужинцем. Ми — людність пристосовлива й запозичлива. Серед людей, як серед звірів,
— дужчі поїдають слабших. До всіх дужчих ми в покорі призвичаювалися, при цьому запозичали від них хосенне, проте свого держалися твердо. Тому нас не нищили, а лишень визискували. Це, видати, й порятувало нас, зберегло як спільноту, як народ. Здавлена горами й прибіднена малоземеллям вдача помогла нам уберегтися. Біда пуцом входить — золотником виходить. Це гейби про нас мовлено.
Але вони не такі — ці люди, що називають себе черкесами, козаками, лицарями волі. їм є що боронити, є за що битися. "Доля" і "воля" — ці два слова висічені по два боки леза їх шабель. Батько Хмель (так вони називали свого першого проводиря), що підняв їх на опір, дав кожному землі стільки, скільки зможе зорати й засіяти, і жодного гроша не платили податей. Зате кожна родина мала спорядити до Запорозького війська одного козака в сідлі.
На добрий місяць кінного шляху тягнеться вподовж ця земля. Є де розгулятися вольному вояцтву, є що боронити, є звідки виганяти нападників. І я мав коло них роботи понад ніздрі. Табур (так називає татарва козацьке пристанище) треба було обкопати й обнести валом, знайти джерельце, вимостити криничину.
Про українські криниці я міг би говорити довго і з невичерпним подивом. Воістину, якщо ставки й озера — очі цієї землі, то криниці — її живе нутро, душа. Було підмічено, що в лихолітні часи поневолення колодязі міліли, вичахали, наче сама земля стискалася і всихала під ногами напасників. У краях, що зазнавали найбільших нищень людності, вода в колодязях червоно барвилася і пахла труйною солодкавістю. Аж коні ординські бридилися, не могли її пити. А коли стала на крило народна воля, коли козацтво рушило хмарою на супостата, — запалі криниці самі по собі стали відживати, повнитися чистою і сласною водою. Тут воду не п’ють, як ми, нею "ласують". І ставлення до неї побожне.
Повідав мені старий хорунжий Тимко Леміш, син і онук криничара, як він ще від діда чув перекази про чин криничарства. Згоду на нову копанку давав відун, а копав її знавець із молодими помагачами. Криницю освячували й замовляли. Там, де не було церков, коло неї збиралися мольбища. А коли нападала посуха, жони гурмищем ішли до польової криниці з віхтиками чебрецю, материнки, підмаренника. Роздягалися й у місячному сяєві обливали себе водою. На чотири боки світу лягали голими тілами в рівнораменний хрест і замовляли землю, воду.
"Водице-кринице, рідна сестрице! Течеш ти глибоко, що й оком тебе не вхопити, розливаєшся широко, що й ногами не обійти. Як вічно нуртуєш у джерелі, так вічно підживляй тіло й душу мені, всяку живність, комаху й бадилину. Напувай землю, приходь без градобоїв і смерчів. Будь, як лагідна жінка: стриманою, доброю, помірною. Осипайся на нас рясним теплим дощем, коли просимо, а не тоді, коли косимо. Живи, жива водице! І ми біля тебе розправимо рамена. Хвала твоїм вічним джерелам, дощам, росам і лагідним хмарам!"
Так вони рядили при студні, а тоді розходилися живими струмками, скроплюючи землю намоченим зіллям. І земля влегшено й утішно зітхала під їх гарячими ступнями і набухала нуртовими водами, як годувальниця молоком.