"І землі нам Господь украяв дорідної, — щурив проти люльки лисячі очі Тимко, — і водою налляв її славною, як дар небесний". — Відкладав чубук і тихо курникав одну з прадавніх дідівських пісень.
А що було передсвіта?
Ані неба, ані землі.
Лишень було синє море,
А на тім морі два дубочки,
А на них два голубочки.
Стали думати-гадати —Як світ білий зачинати?
Спустилися в теє море,
Вибрали собі камінці.
Синій камінь — синє море.
Жовтий камінь — жовта земля.
Тимко втаємничив мене в загадки потужної спілки води і землі. Доти я ходив ярами, бережками, валами й греблями, не розуміючи, що це рукотворні поробки для влегшення життя. Прості й досконалі в своїй мудрості. Ровами відводили наглу розповінь, а перегатами рівняли водотоки, стримували цінну вологу. Зводили їх із глини, а щільнили гноєм і соломою. В такій гаті нерідко залишали вузеньку промежину, через яку струмінь бив у млинове колесо, крутив його. Не треба чекати вітру й майструвати громіздкі вітряки. А що вже казати про привабні ставки, що ліпляться майже до кожного хутірного обиталища! Все на потребу дає природа людині, котра має здоровий глузд і повагу до неї. Бо людина й природа — як перст і ніготь.
Мушу сказати, що цими речами я переймався більше, ніж військовими. Хоча війна безупинно підсувала мені чорну роботу. Спочатку — копати вали, які по-турецьки називалися "матаріс", а після побоїщ — кургани. Вали громадилися на людський зріст. Коли набігав ворог, ми ставали на солом’яні приступки і стріляли з мушкетів і луків. І тут же ховали голови, аби набити цівки знову. За таким глиняним заборолом козаки лишалися майже не уражені. Коли просіяні стрільбою ворожі регіменти наближалися впритул, з боків вилітали наші комонники і сікли їх на капусту.
Навчив мене Тимко й козацької бойової молитви.
"В морі-окіяні є білий камінь Алтор, на тому камені є муж камінний у тридев ’ять колін. Раба Божого і товаришів моїх камінним одягом одягни від востока до заходу, від землі і до небес; від гострої шаблі і меча, від списа крицевого й рогатини, від дротика гартованого й негартованого, від ножа, сокири й гарматного бою; від свинцевих кульок і від влучних самострілів; від усіх стріл, оперених пером орлиним, і лебединим, і гусячим, і журавлиним, і вороновим; від турецьких боїв, від крітських і ляських, і від татарського й калмицького супостата. Святі отці і небесні сили, вбережіть мене, раба Божого. Амінь".
Війна людей їсть, а кров’ю запиває. На уходах ми ховали своїх полеглих в курганах. При дорозі, аби кожен міг уклонитися, копали братню могилу і складали козацькі тіла. Побратими насипали по шапці землі, а далі вже довершували ми, землекопи. Клали хрест, обкладали дерниною, поливали. Трава-ковила впокійно шептала їм останню молитву "Со святими упокой". А чубаті діди сумовито піджартовували: "Чим грішен?" —"Малим родився, п’яним умер, добра не зазнав..." — "Іди, душа, в рай!" Ми, живі, йшли далі напрямки у Волощину, а смарагдовий горбик ще довго тримав очі на долоні голого степу. Слава про себе розкаже...
Запорожці навчили мене й іншому — гендлю. Бо війна живиться кров’ю, а звеселяється грішми. Козак, кажуть, не на те п’є, що є, а на те, що буде. А добра було доста —полишеного втікачами, відбитого в дорозі, відібраного в погромлених містечках. Хто що нахапав зопалу, те й мав на розгупяння. Добре, якщо це були дзвінкі гроші чи самоцвіти, а коли срібні блюда й порцелянові тарелі, чи оздоблена зброя, підсвічники, скриньки, чи хутра, чи дорогі шовки. Куди з ними верхівцеві, що має лише дві сакви на потебні? Козак грішний, та безгрошний, а випити кортить, і закурити, і коня побалувати, і себе прибрати так, щоб аж дзвеніло за тобою.
Я мав у поясі три срібняки, що за роки неторку аж прикипіли до тіла. І таки мусив їх відірвати на громадську нужду. Я був не тільки при грошах, але й мав для обслуги широкий двокінний драбиняк, яким возив реманент. Довелося натягнути над ним циганське шатро. Козаки віддавали мені на збереження свої цінності, а коли їх продавали дукам, мені теж перепадала з того виторгу дещиця. А коли врозуміли, що я вмію продати дорожче, почали покладатися на мене. Були й такі, що силували мені за гріш добуті речі, аби лише спекатися ноші. Накуп ріс, я мусив придбати ще одну гарбу. Навіть пан сотник Граб звертався до моїх послуг за наглої потреби платити за порох і фураж. Позичав я й іншим гроші, неухильно додержуючись Мордкових-і Гречинових приписів. Щодалі рідше я копав землю, полковник Варивода відволікав мене на інше.
З тих пір, як я нараяв йому запровадити полкову скарбівню, де збиралася б здобич, що раніше в наскоках марнувалася й нищилася, — він тримав мене при собі, призначив скарбівничим. Тепер козаки те, що не в силах були повезти на двох змінних конях, віддавали до громадської коруни. І в скорім часі всі прихильно зацінили цей почин. З’явилися гроші для "затягу" в курінь добрих гармашів, ковалів і кушнірів. Було з чого й дарунки давати спільникам по раті, було чим винагороджувати за хоробрість і спомагати незаможні родини, що втратили козака-годувальника. Та й гуртовий куліш звідтоді став маснішим, а щербарибнішою. Завелося й молдавське винце. На щедрих вівсах добріли коні. Чого ще треба степовим лицарям?! Козак не гордун, що підхопить — то в кавдун. У черево тобто. Наслухався я там замашних приповісток.
(До слова сказати: у нас, за Карпатами, перший хліб —крумплі, картопля. А козаки її мало їдять, перед боєм за кілька день зовсім не споживають. "Розварює" ця їда чоловіка, робить в’ялим, крихким. Не те, що риба і крупи, примащені салом і присмачені цибулькою).
Варивода був головатий чоловік, пильнував і сущу день-годину, і забігав у завтра. "Скільки товариства лягло, а скільки ще ляже, доки вичистимо землю від заброд. По селах дітей густо, як трави. Будемо хлопців у п’ятнадцять літ женити, аби рясно козаки родилися. То невеликий хист —рубати шаблею і бути порубаним. І кулі не галушки, ними ситий не будеш. Рук битися ще вистачає, а де кебети набрати, щоб піднімати руїну? Вигубимо жидву і чужорідне панство, де ж тоді своїх розумаків узяти? Таких, як ти, щоб і чуже не випустили, і своє примножували. Щоб людей до землі навернули, до діла, до просвіти. Правду казали: до булави треба голови. І не одної. Ой, не одної. Не буде своїх — знову чужі з’являться. І всіх не зітнемо..."