Ми йшли, а дні відлітали вкупі з листям, всихали й коротшали. Ми вибирали дороги малолюдні, околичні. Ми держалися течії річок. "Риба може не знати, куци пливти, зате знає це ріка", — казав брат Никодим. Дзвінкими ранками дерева всідалися під важкими росами, і моє серце купалося й свіжіло в привіллі днів. Я зживався з простором і розчинявся в часі. Я відчував, що якась таємнича Рука водить мене цим світом. І передчував, що ця Рука знайде для мене схоронне місце, де я можу зачаїтися; вона засвітить ніч звіздами, аби я, не падаючи, міг блукати в темряві; і вітром спасенним завіє сліди моїх ніг, аби збаламутити переслідувачів. У свіжих водах очистить мене, у віщих глибинах зміцнить і на сонячних долинах зцілить гіркими травами...
Ніяка промовленість не охопить те пережите й прожите мною, те, за що я дякую Тому єдиному, що приймає мою темність і мої сумніви. Любов Його знаходжу й визбирую на кожному кроці і повертаю Йому, як найдорожчий мед моїх трудів.
Я вертався заднім зором назад — і видів хлопчика, що топче п’ятами порхавки на толоці; занурює личко в траву і слухає, як ворушиться коріння; клякне в намулі ріки з розпростертими руками, і риба, як задурманена, йде в його обійми; дереться крізь шипшину до сойчиного гнізда, а потім дає щенятам зализувати подряпини... Мені здавалося, що я вертаюся в рай дитинства, а це душа верталася до мене, теперішнього, обновленого, щоб іти зі мною далі.
...А далі було всяко — рясно і густо, звично і чудно, стерпно і не дуже. В мене стачить пам’ятливості все те описати, але чи стане твого терпіння, дорогий читальнику, все те зчитувати? Шануючи твій час, а рівно й очі, я міг би попасом, як молода козичка, пробігтися горбами й видолинками свого життєпису. Там скубнувши, там хапнувши рісочку, котра соковитіша, посутніша.
Міг би розказати, як у яругах Подолля заскочили нас якісь збіглі люди і ми стали кружка в оборону, як навчив нас брат Никодим, наїжачивши гостряки палиць. І ті харцизи з галайканням посунули на нашу купку. Горбун Григорій колесом кинувся їм під ноги, першому простромив пах, другому перебив ноги, і сам був потятий різаком. Мовчкуватий здоровило Шимон перебрав від поводиря хоругву, згорнув її і наконечником з кутим хрестом зачав хрестити голови напасників — аж черепи тріщали! Доки і його не досягло чиєсь било.
Наші дрюки проти їх заліза не зброя, розумів я, і голу руку можна подовжити лише одним способом. Скочив до намитого шанця, закотив рясу і набрав у неї каміння. Жбухав я навісно і прицільно — межи цятки очей. Рука не знала промаху, то один скрикував, то другий. Напасливий гурт похитнувся і став. А я вже набивав новий подолок, вибирав вовкуваті вирла і посилав їм камінний град. Та ось рука здригнулася й повисла ціпом, а тіло зламалося навпіл. Пекуча гарячінь розтеклася в нутрощах. Падаючи навзнаки в рівчак і кривавлячи воду, я чув, як у скроні гупають копита f лункий подзвін протинає вуха. Далі щось захолодило мені черево, щось давке перетисло серце і наче з другого берега, через шумний вир, пробивалися голоси:
"Ратищем’го дістали. Міг бути наскрізь прохромлений, та монета в поясі здержала вістря. Ковзнуло під ребро". —"Пусте, очухається ваш ченчик". — "Він не чернець. Рукомесник єсть, криниці копає. Може б ви його, панове, на свого воза поклали. Десь і згодиться при службі". — "Хіба що могили копати, бо криниць на Украйні повно. А от з могилами нестача. Го-го-го-го!" — "А ви, добрі люди, приберіть собі той рятівний дукат. Хоч і щербатий, та срібний". — "Що мелеш, монаше! Ми собі гроші добуцемо шаблями. Ти ліпше благослови на дорогу, бо кров’ю тяжко привертати Божу ласку". — "Ідіть у мирі, здорові й бережені
Господом!" — "Ой, не знаю, отче, чи в мирі... Клади вже свого продірявленого на фуру, та гадкуй, аби нам торби не закривавив... Гей, уклоніться там і від нас Кийову! Кажіть, що кістьми дорогу до нього стелимо. А ви, товаришочки, нумо в сідла! Егей!"
Бесіда прибутніх дуже до нашої була подібна, але якась кругліша, наспівна, підбита вольним вітром. Мою рану змивали горілкою-полинівкою з розколоченим у ній гарматним порохом, і скоро вона засохла й затвердла, як кізяк. На п’ятий день я саморучно правив однокінною каруцою, а по седмиці путі вже обходив коней, носив воду і хворост до таборового вогнища. Відробляв свій порятунок.
Волею прикрого нападку так і не судилося мені вздріти осяйні верхи Печерської лаври, зійти в достославні печери, де кожна п’ядь дихає святістю. Брат Шимон дорогою оповідав мені про них скупо, але з душевним придихом. Той чоловік за життя сходив п’ять палиць, на яких були вирізьблені заповітні місця. Та що мандри ніг — як палиці стираються, так стираються й наші сліди на землі...
"Скажи, що відчуває там душа?" — доскіпався я до запеклого мовчальника. — "Для цього не доберу слів. З брови висмикують найдовшу волосину, з вії — найкоротшу. А там усе рівне в своїй високості. Хіба я скажу про ті храми ліпше, ніж прорік мій однойменник єпископ Симон: "Нікчемність людська гадає, що володіє світом. А я волів би тріскою стирчати за ворітьми або сміттям валятися в Печерськім монастирі, або ж стати одним з тих убогих, що жебрають перед ворітьми чесної Лаври; ліпше сеї дочасної честі для мене — один день в домі Божої Матері, ніж тисячі літ в оселях можновладних грішників".
Мандрівну палицю Шимона загребли в чорну землю купно з його розтрощеними кістками... Наші сліди в просторі й часі. Де вони? Там, де й слід птиці в небі, слід риби у воді, змії на скалі...
I все ж мій припомний слід прикипів навічно до тої розлогої і щедрої землі. Землі Войська Запорозького. Я пристав тоді до козаків, як реп’ях до гуні. Буває, що й тепер, хапаючи за охвістя неподатливу рибу сну, я навертаюся в оту молоду день-годину і розкошую в бентежних споминах. Чую, як бринить на сіверку-вітрі дротяна ковила; як крешуть кінські зуби об вудила; як дружно цоркають об гуртовий казан великі ложки-коряки; як розколює скло дня пісня: "Військо йде, короговку має. Попереду музиченько грає..." Бачу, як рябіють курені, вкриті шматтям з цілого світу; як хижо лисніють цівки черкеських мушкетів; як цебра з крижаницею зависають над голеними черепами; як тремтить на долонях мідний поставець зі скаженою житнівкою, обходячи захмелене товариство; як одноокий Карпо смокче жовтий прогірклий вус над замуцьканим Псалтирем; як лопоче на тичці закурений і просяклий потовою сіллю малиновий штандарт.