На визначену годину, після обіду, завітав на Собіщину другий тур гостей: доктор Дмитро Донцов із дружиною Марійкою з Бачинських, меценас із Ходорова Максим Безрідний та із сивими скронями і вродливим обличчям полковник Андрій Мельник.
У покою стало гамірно, вітальні балачки тривали досить довго, аж урешті вирлоокий Донцов сів за стіл і промовив сухо: "Ну прецінь…", що означало: для чогось ми тут зібралися, шановне панство…
Запала мовчанка, хтось мав почати розмову, проте ніхто не зважувався заговорити першим: всі ж бо знали, що настав відповідальний момент, і з цієї миті від кожного з присутніх залежатиме не тільки його власна доля, а й долі тисяч або й мільйонів людей, котрі підпорядкуються прийнятому тут рішенцеві…
А біля вікна стояв юнак Роман Шухевич – весь напружений і сповнений готовності прийняти для себе на все життя волю мужів, які сьогодні зібралися в гуцульському покою пані Терміни.
"Ми стали на порозі нової епохи в історїї нашого народу, дорогі мої приятелі, – заговорив Донцов. – Ми є свідками становлення нової ідеологічної течїї, яка зародилася під час війни на полях битв за самостійність України. Однак нині, з причин наших невдач, вона мусить перерости в організований політичний рух з партійним забарвленням і називатиметься інтегральним націоналізмом, тобто цільною і єдиною політичною субстанцією, в якій окремі ланки будуть нерозривно зв'язані між собою, залежатимуть одна від одної, а всі разом підпорядковуватимуться єдиному началу – без дискусій і обговорень".
Крайовий командант УВО полковник Андрій Мельник уважно вислухав мову доктора Донцова, що прозвучала як давно продумана ним декларація програми нової партії… А втім, під час останньої зустрічі Мельника з Коновальцем у Львові, коли була створена перша клітина УВО, до схожої перспективи розвитку підпілля доходили й вони обидва у повній згоді, тільки форма майбутньої організацїї, яка мала б очолити підпільну армію, на їхню думку, мусила бути за всієї дисциплінованості й обов'язковості виконань рішення Проводу не надто вузькою і не тоталітарною… Тож сказав полковник Мельник без виклику, але твердо:
"Ваша ідеологія, пане Дмитре, цілком прийнятна для майбутньої організації, котра має бути створена на грунті УВО як цементуюча сітка революційних сил. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Однак, думається мені, тоталітаризм не властивий психології українця, і така, як ви пропонуєте, організаційна схема може відштовхнути від нас народні маси, а без їхньої допомоги неможливе існування тепер бездержавного війська. Повна ізоляція може стати для організації згубною. Зрештою, на установчій конференції УВО в Подєбрадах, як мені стало відомо, українські старшини прийняли дещо інші ідеологічні засади Юліана Вассіяна: широта організації, залучення прозрілих, інтернаціональний склад армії, зв'язки з хліборобами і робітництвом…"
Донцов нахмурився й відказав, стримуючи роздратування:
"То згубні для андеграунду засади: всепрощення, розмитість… Позитивізм Грушевського, Антоновича, Липинського і того ж таки Вассіяна довів нас до поразки, пане Андрію. То глорифікація плебея!.. Ми ж мусимо виховати політичну аристократію з духом провідної вищості й завойовницького розгону. Хіба не бачите, як народ застигає й лінивіє в післявоєнному спокої: видобуває зі схованок сентиментальні гуслі, бо ж боїться заклику сурм. Вассіян… Не жадай чужого. Та як не будемо жадати чужого, то й свого не матимемо. Земля – живильниця національного духу, джерело нашої цивілізації. Опортунізм! Хлібороб нічого не бачить, крім хліба, й від цього тупіє. Японці не мають землі, зате мають незалежність!"
"Японці створюють найсучаснішу науку – то їхня земля, – втрутився Максим Безрідний. – Тому наша партія повинна абсорбувати якнайбільше вчених. А цього не зможе зробити ізольоване підпілля. Мілітаризм, який ігнорував освіту, завжди програвав. Я ось одружився з учителькою "Рідної школи" Катериною Смоляк, людиною ніби аполітичною, але ж то вона, а не я, прищеплює учням наші революційні ідеї…"
"Максим має рацію, – сказала Марійка Донцова. – Майбутню націоналістичну організацію розбудує молодь – фермент інтегрального націоналізму. Але яким цей фермент буде без "Слова о полку…", без Шевченка?"
"Я згоден з тобою, люба, певно що так, – здобувся на усмішку Донцов. – Але ж учителя потрібно ще виховати, це наше завдання: щоб заговорити про роль артиста, треба з того артиста зробити справжнього митця, який відчував би зміст слова, а не лише умів милуватися буквицею, з якої розпочинається строфа. Та ж ми зализали Шевченка, мов цілувальний хрест, а треба вміти показати його в образі національного сумління. А степ "Слова о полку…" – то не лани золотої пшениці із жайворонками над ними, то простір, де вовки виють по яругах і лисиці брешуть на черлені щити! Ось як треба виховувати націоналіста-аристократа!"
"Тепер послухайте мене, – заговорив Дашкевич. – Я виснував з ідеології, яку проповідує шановний пан Донцов, ось що: примат волі над розумом, мета виправдовує засоби, готовність до завойовництва, перманентна революція і саботаж та терор, які знесилюють окупанта. Всі ці елементи так чи інакше мусять проявлятися у підпіллі, крім, звичайно, імперської сверблячки. Але у вашій ідеології немає місця для легальної боротьби. Для тих же учнів, яких виховує пані Катерина Смоляк. Адже не всі вони стануть членами ордену. І ми не сміємо заховатися в глибоке підпілля, бо поза нашою увагою залишиться більша частина народу, яка повинна годувати підпільне військо. А до такого чину треба люд підготувати. Тому я, залишаючись у підпільній організації, маю намір створити у Львові легальне товариство "Луг" – резерв майбутньої Організації Українських Націоналістів".
"А я скажу ще й таке, – промовила Олена. – Ми повинні знайти в собі відвагу Данте – зійти в підземелля нашої минувшини й винести звідти наверх страшну правду для помсти".
"Таким має бути наш перший крок у майбутній діяльності", – сказала Ольга Басараб.
"А що ти скажеш, юначе?" – звернувся до Романа Максим Безрідний.
Роман довго мовчав, не насмілюючись висловити свою думку, й, ковтнувши спазму, промовив нарешті: