Перед самою сценою стояли, тісно притулившись одне до одного, дві постаті – вища і нижча, були то Оля і Юрко, одна дитина Сходу, а друга – Заходу, ця пара стала наче символом любовного єднання пошматованого незгодами нашого краю.
Та хтось позаду мене бурчав і заважав думати й слухати. Я врешті оглянувся й упізнав того самого юнака, який зривав синьо-жовту кокарду з вінка, покладеного абдикованим нині президентом до підніжжя пам'ятника Шевченкові, – зривав і топтав ногами, виявляючи в такий спосіб показну ненависть до диктатора, а насправді зневажав національний символ. Він щось там бурчав невдоволено і зневажливо, і я знову подумав, що вияви національної згоди й незгоди живуть поруч. Ким він доводиться Михайлові, цей речник незгоди, адже говорив Безрідний, що добре його знає…
Я пильно приглянувся до обличчя юнака, який випльовував з уст погорду – але до чого: до перемоги на Майдані чи до мови Михайла? І хто він є – випадковий Михайлів знайомий, племінник чи, може, син? Однак жодної схожості між цим юнаком і Михайлом я не помітив, і мені відлягло від серця, але ж те бурчання нарешті проявилося в словах, і я почув зневажливу сентенцію, яку він вимовляв, нікому її не адресуючи, ніби вмовляв себе самого:
"Розірвану Німеччину об'єднала пристрасть бюргерів до пива, а Україну об'єднає хіба що футбол…"
"І не тільки!" – кинув я два слова в його знеохочене обличчя. І тут же пошкодував, що ув'язався в дискусію з неврастеніком, однак відповіді на мою репліку від нього не почув, хоч бачив, як гидливо, немов дві п'явки, склалися до слів його губи: у ту мить із подіуму пролунав тривожний голос головного польового командира:
"Кандидата в президенти отруєно! Але криза вже минула, він одужує і завтра буде, дасть Бог, серед нас…"
І тоді я пішов з Майдану, пригноблений страшною новиною. Йшов і втішав себе тим, що звістка лиха, однак не безнадійна, все буде гаразд, мусить так бути – особа кандидата в президенти стала останнім шансом для нашої нації, однак думка про те, що замахи на життя наших провідців є вже давнього традицією, прокляттям для народу, долала мій оптимізм, й мені хотілося кричати з болю: "Доки, доки, доки?!"
Я зайшов до намету, боязко підступив до лежака, який досі був моїм, а тепер перестав мені належати, а кому – я не знав, проте лягти на нього не насмілився, глянув на розкритий Михайлів рукопис, до половини прочитаний, мій погляд упав на заголовок наступного розділу, і я жахнувся, збагнувши його жорстокий зміст:
"Мартиролог"!
Увімкнувши лампу, я сів за Михайлів столик і продовжував читати.
Розділ одинадцятий
Помстіться за мене!
(Із Михайловых записок)
Було колись таке в мене видіння уві сні: з найвищої української вершини – може, то з Говерли, яка на південному краї прямовисно обривається і стрімкою скелею запаморочливо падає в зашумлене правічними борами бездоння, а з круглої нори, із камінної утроби, вибухає сріблясто-біла бурхать; на долах вона назветься Прутом, який, перекотившись водоспадами, вихопиться на рівнини й відкроїть від України найзеленіший шмат землі, щоб показати її як екстракт краси європейському задимленому світові – ось яка Україна!
І шепотів я тоді у мареві сну: погляньте, добрі сусіди й вороги тяжкії, – де ви ще бачили таку красу, а це ж тільки невеликий шмат мого краю; моя земля вся така – найпишніша у світі: від гір простилається широка безкрая рівнина, а на ній села і міста, вивершені банями церков, над благословенним моїм світом опустилося шатро синього неба, й течуть по тих рівнинах бурхливі й тихі ріки, що випливають зі сповитих сизими туманами гір.
Та явилося мені й інше видіння – не уві сні, а в недремній пам'яті, переданій у спадок від дідів і прадідів: я побачив із вершини мого життя всю долю рідного краю, і раптом зітліла пахуча зелень на моїй землі, й небо змеркло в куряві димів, а переді мною розпростерлося поле після битв, вкрите трупами. Жовті кістяки з чорними очними ямами зяяли під небом, немов образ самої смерті. Повсюдно ржавіла й проростала будяками зброя, над мертвими кіньми зі здутими животами кружляло гайвороння, й повітря повнилося зловісним карканням і млосним смородом розпаду…
Весь мій край, який щойно ввижався мені як серце земного едему, змінився у моїй пам'яті на схололі пожарища з чорними ребрами спалених церков, зі стовбурами димарів, що звелися над попелищами, немов сторожі пекла, в прибиті дощами руді плямиська крові, в переповнені закатованими людьми тюрми – що ж це трапилося із моєю землею, чи то, може, вона такою й стала б, якби всі столітні втрати збіглися в один мент на пострах Всесвітові?
Я прокидаюся з того жахливого мороку, страшне видіння змінюється на слова, почуті ще в дитинстві: то я, тринадцятилітній хлопчина, слухаю розповідь мого діда Максима, який повернувся після десятилітньої каторги з Колими; розповідає він мені про все, що бачив і пережив на своєму віку; мені страшно, проте в душі зроджується дитячий оптимізм, який не дає тій пітьмі поглинути мене всього, і має він запах меду із пасіки прадіда Пантели в Підбужжі: ми поверталися тоді з його гостини, і той медовий солод, немов надія, злагіднював полинову гіркоту дідусевої розповіді.
…Пані Терміна Шухевичева отримала з Відня від Коновальця зашифровану телеграму "про виправу віденських пластунів до Львова" й утямила, що на зустрічі з "пластунами", як і домовлялися з Полковником, мають бути присутні Андрій Мельник, Дмитро Донцов і Максим Безрідний.
Вона прибирала гуцульську кімнату, в якій мешкав її внук Роман, звеліла йому повиносити книжки й папери: хлопець готувався до вступу в Політехніку. Роман спитав у бабусі, чи може він бути присутній, як колись, під час розмов старших у гуцульському покою, однак на це конкретної відповіді не отримав: "Ти вже подорослішав і сам відчуєш, коли тобі треба буде вийти з кімнати".
Пані Терміна гаряче привітала молоду пару: "Я для вас підготую верхню кімнату, й там ви зможете провести весь свій медовий місяць". Дашкевич на те відповів вдячним поклоном, а Олена вся спалахнула червінню, почувши в запрошенні господині прозорий натяк на подружні стосунки. Ольгу Левицьку-Басараб пані Шухевичева ледве впізнала: туск за чоловіком висмоктав з її обличчя жіночу м'якість, Ольга була сувора, стримана, й рідко коли дотикалася до її уст усмішка.