Вчули крапельки: знов скинулись парниками, легким туманом вранці розстелились над землею. Вхопив вітер туман, згорнув у хмару і поніс угору. Хмари зустрілися з хмарами, моргнули одна одній блискавками, зареготалися веселим громом, і полився теплий пахучий весняний дощик. Крап-крап-крап-цюррр! От і пробіг. Ах, як гарно, як грає сонечко діамантами у ясних краплинках, що повисли скрізь на зелених гілках, на бідних вишневих квітах! Як пахне земля!
– Мамочко, як гарно! – скрикнув Павлусь.
– Що тобі, синку? – заклопотано вбігла мама з другої кімнати.
– Мамо! ах який дощик теплесенький, сонечко, весна!
– Еге-ге, це ти, синку, бачу, заснув? Де там та весна, де те сонечко! Дощ, грязюка – нема ще весни, синку!
– Буде, мамо, буде, мені крапельки сказали.
– Крапельки? Де ж це ти був, синку, що вони тобі казали?
– Скрізь: під землею був, під водою, у хмарках був.
– Еге-ге, та то їй, бачу, синку, заснув під дощик!