— Іди подивись,— наказала міс Реба.— Тільки дай мені пляшку.
Мінні віддала їй джин і сама вийшла до кухні. Міс Реба налила собі н передала пляшку по колу.
— Тепер він на два роки старший,— мовила міс Коррі.— Буде розумніший... і
— А для чого він ховає ту свою розумність? — спитала міс Реба.— Передай далі пляшку.
Мінні повернулася до їдальні й сказала:
— Якийсь чоловік репетує під вікнами за будинком: "Містер Бун ХогенбекІ", а коло нього стоїть щось велике.
Ми всі побігли, Бун попереду, через кухню й надвір, на задню веранду будинку. Вже зовсім посутеніло, але місяць ще не піднявся високо, щоб нам зарадити. Два тьмяних силуети, один менший, а другий великий, бовваніли посеред двору, і менший горлав до горішніх вікон: "Бун ХогенбекІ Містер Бун Хогенбек! Е-гейі Е-гей!", аж поки Бун перекрив його своїм:
— ЦитьІ Цить! Цить!
То був Нед. —А коло нього — кінь.
VI
Ми всі зібралися в кухні.
— Боже всемогутній! — мовив Бун.— То ти проміняв хазяїнів автомобіль на коня?!
Він мусив це сказати аж двічі, бо Нед усе дивився на зуб Мінні. Тобто він чекав, щоб знов його побачити. Може, міс Реба її про що запитала, а може, Мінні сама озвалася. Пам'ятаю лише розкішний зблиск золота в електричному освіті з кухні в ту мить, коли Мінні щось сказала, немовби той зуб від тьмяного світла лампи в надвірній темряві зайнявся новим блиском і сяйвом, як ото очі в коня, бува, світяться,— та ще пам'ятаю, як цей блиск уразив Неда.
Він на мить завмер, наче від погляду василіска. Так само був і я завмер, уперше зуб той побачивши, отож мені зрозуміло було, що зараз Нед переживав. Проте ще дужче його вразило. Бо хоч мені було тільки одинадцять років, я вже неясно усвідомлював собі, що я занадто сторонній,— як расою, так і літами,— щоб відчувати те, що Нед відчував; зуб той міг лише сповнити' мене побожним острахом, подивом чи захватом, але не міг так заполонити, як Неда. Тут, у цьому прадавньому змаганні статей; знайшовся для нього гідний супротивник; тут, у цій прадавній містичній солідарності раси, знайшлася для нього верховна жриця, заради якої варто було життя покласти — якщо аж такої межі сягала його посвята {що, як скоро з'ясувалося, зовсім не входило в Недові заміри — чи бодай сподівання — зробити з Мінні). Отож Бун мусив повторити свої слрва, поки Нед його почув чи взагалі завважив.
— Ви ж незгірш за мене знаєте,— сказав Нед,— що хазяїн зовсім не хотів цього автомобіля. Він купив його, бо мусив, полковник Саргоріс приневолив його. Він мусив купити цього автомобіля, щоб присадити полковника Сарто-ріса, коли той не в міру захизувався. Що хазяїн направду любить, так це коней — не з тих ото запряжних шкап у ваших стайнях, що їм ви з містером Морі такі пишні ймення понадавали,— а просто коней. І от я такого йому дістав. Як хазяїн побачить цього коня, він ревно мені подякує, що я тут трапився саме в слушну пору, аби перехопити його у когось там з-під носа...
Це було наче сон, наче кошмар якийсь; ти знаєш, що це сон, і тільки б тобі торкнутися чогось твердого, реального, справжнього, незміненого,— і ти прокинешся; Бунові й мені воднораз те саме спало на думку, і я швидше рвонувся лиш тому, що був легший. Нед зупинив нас, він про--читав наші думки:
— Нема там на що дивитися. Він уже був тут і забрав його.
Бун застиг, піднісши ногу, і зиркнув на мене, обох нас пойняв жах неймовіри, а я помацав кишеню. Ключ і досі лежав там.
— Пхе,— сказав Нед.— Цього йому й не треба. Він мастак у цім ділі. Він твердив, що вміє сягнути рукою поза тим замком і завести мотор іззаду. І так і зробив. Я теж не — вірив, поки не побачив. Це йому було заіграшки. Він навіть докинув і повіддя до коия...
Ми — Бун і я — не побігли, але пішли, хоч досить швидко, до парадних дверей, міс Реба й міс Коррі подалися за нами. Машини не було. Власне, тільки тепер я усвідомив, що міс Реба й міс Коррі присутні тут і що жодна з них і півсловом не обізвалася,— бо ж і не дивно, така подія,— вони лише стежили й прислухалися, не пропускаючи ані словечка, але самі не озивалися зовсім, наче належали до іншого, осібного товариства чи різновиду, аніж Бун, і я,' і Нед, і дідусів автомобіль, і кінь (хоч би чий він там був), і ми й наші вчинки ніяк їх не обходили, а тільки потішали. І я пригадав собі, що точнісінько так ото, бувало, мама приглядалася до мене й моїх братів та сусідських хлопців, які з нами гуляли, не пропускаючи нічого, цілком зосереджена й певна, а при тім така прихильна, променяста
в добра, хоча й відсторонена аж. до моменту, коли' треба було усунути кістку незгоди, а то й затамувати пролляту кров.
Ми повернулися до кухні, де залишили Неда й Мінні. На порозі ще донеслося до нас Недове:
— ...Ти за гроші кажеш, любонько,— я маю їх, а можу й більше дістати. Хай-но тільки влаштую цього коня та підгодую, тоді ми заходимося з тобою, щоб цей зуб зблиснув на чомусь такому, що його варте, як от шмат добрячої риби або ж свинини, коли тобі свинина краще смакує...
— Гаразд уже,— урвав його Бун.— Іди забирай свого коня. Де живе цей чоловік?
— Який чоловік?— запитав Нед.— Чого ви хочете від нього?
— Забрати назад хазяїнів автомобіль. А тоді я. подивлюсь, чи тебе тут запроторити у в'язницю, чи нехай там, у Джефферсоні, хазяїн з тобою побавиться.
— Чого ви хоч на хвильку не примовкнете й не вислуг" хаєте мене?—сказав Нед.— Авжеж, я знаю, де цей чоловік живе,— хіба ж я не виторгував у нього допіру коня? Але дайте йому спокій, він нам ще не потрібен. Ми його потребуватимем аж по перегонах. Бо ж ми дістали не самого коня — він нам і кінські перегони докинув. Один чоловік у Посемі * має коня, що тільки й жде нагоди позмагатися з нашим, скоро ми туди прибудемо. Якщо ви, панії, не знаєте, де Посем, так це там, куди доходить залізниця від Джефферсона й де пересідати на мемфіський поїзд,— звісно, якщо ви не їдете автомобілем, як оце ми...
— Гаразд,— мовив Бун.— Той чоловік у Посемі...
— О,— перебила його міс Реба^— це ж Пошемі
— Еге ж,— погодився Нед.— Там ото собачі й півнячі бої влаштовують. Але це нам ні до чого. Отой самий кінь уже змагався з нашим у перегонах із трьох забігів, п'ятдесят доларів забіг, переможцеві дістається все. Тільки то пусте,— сто п'ятдесят доларів, та й годі. Що мя виграємо, так це автомобіль.