І знов запала мовчанка. Цілковита тиша. А перегодом міс Реба сказала:
— Ти, сучий сину! — І далі:— їж. Скінчи перше це своє м'ясо, коли хочеш.
"Містер Бінфорд теж був не легкодух. Та й гордий аж не як: не мав жалю до інших і сам його не просив, як пі-вень-перебієць. Дбайливо й без поспіху поклав він навхрест ножа та виделку на м'ясо, коло якого тільки-но заходжувався, згорнув серветку, просунув/ її назад у кільце, підвівся й мовив:
— Перепрошую вас, усіх,— і вийшов, ні на кого не глянувши, навіть на Отіса.
— О боже,— прошепотіла ота молодша, дівчина; саме тоді я помітив, що в прочинених дверях кухні стоїть Мінні.— І що це— таке?
— Вшивайтеся звідси! — сказала міс Реба до дівчини.— Обидві!
Дівчина й жінка враз підвелися.
— Тобто нам... забиратися геть? — запитала дівчина.
— Ні'— відказала міс Коррі.— Просто з їдальні вшивайтеся. Якщо ви зараз нікого не сподіваєтесь, то чом би вам не пройтись надворі?— Вони не барилися. Міс Коррі підвелась.— Ти теж,— сказала вона Отісові.— Іди нагору
-~до себе й сиди там.
— Тоді він пройде повз кімнату міс Реби,— озвався Бун.— Ти забула про той четвертак?
— Більше, ніж четвертак,— заперечив Отіс.— Там було вісімдесят п'ять центів, я їх заробив учора ввечері, коли надимав піанолу до танців. Він, як дізнався про це пиво, то забрав у мене і їх.
Міс Реба подивилась на нього.
— Так ти продав його за вісімдесят п'ять центів,— мовила вона.
— Іди в кухню,— сказала Отісові міс Коррі.— Хай^він туди пройде, Мінні.
— Хай,— погодилася Мінні.— Спробую втримати його від холодильника. Хоч він занадто спритний, як на мене.
— До дідька, нехай буде тут,— мовила міс Реба.— Вже запізно. Його треба було кудись-інде спровадити, ще доки він не зійшов з того арканзаського поїзда на тім тижні.
Міс Коррі пересіла на стілець поруч міс Реби.
— А чого ти не підеш помогти йому спакуватись? — лагідно звернулась вона до неї. ',
— Якого ти дідька хочеш від мене?—сказала міс Реба.— Та я б довірила йому останнього цента! Тільки не на ті кляті коні.— Вона раптом випросталась, випещене розкішне тіло, тверде вродливе обличчя, волосся аж надто руде.— І чого це, до дідька, я не можу обійтися без нього? Чого це?
— Ну-ну,— заспокоювала її міс Коррі.— Тобі треба випити. Дай Мінні ключі... Ні, вона ще не може пройти —до твоєї кімнати...
—■ Він уже пішов,— сказала Мінні— Я чула, як хряснули парадні двері. Він довго не збирається. Це йому не первина.
— А й то правда,— мовила міс Реба.— Ми з Мінні вже знаємо, як воно ведеться, авжеж-бо, Мінні?
Вона дала негритянці ключі й сіла,' а та пішла й принесла цим разом пляшку джину, і вони почали пити, Мінні також (хоч попервах вона не хотіла пити тут, де було так багато білих, і щоразу з повною чаркою виходила до кухні, за хвильку повертаючись уже з порожньою) — усі, крім Отіса й мене. І тоді я довідався докладніш про містера Бінфорда.
Він був тут господар. Таке він мав офіційне, хоч, може, й неписане, звання і титул. В усіх таких місцях чи закладах був свій господар, мусив бути. Поза домом, у тому чужому світі, такому щасливому, що там не доводиться заробляти на прожиття в цей тяжкий, проклятий і самогубний спосіб,— там він мав інше, крутіше й презирливіше назвисько. Але тут,— один чоловік не те, що на ціле господарство жіноти, а на всю їхню жіночу істерію,— він був не Просто господар: він відігравав невдячну роль невдячного каталізатора, єдиної крихкої сили в шатах пристойності, спроможної дати певний лад істерії, щоб вона, як ціле, стала коли не самооплатною, то бодай хоч годувала себе. Це він лічив гроші, сплачував податки й комунальні послуги, мав справи з крамарями й робітниками,—від торгівців спиртним, через зеленярів та вуглярів аж до водопровідників, що взимку розігрівали замерзлі труби, і сезонників, що чистили димарі й каналізацію та пололи бур'яни на подвір'ї. Це його рука вділяла хабарів представникам закону, його голос марно змагався з податковими й муніципальними агентами і лаяв хлопчиву-газетяря за принесену невчасно газету. І серед них (я маю на увазі господарів), в їхньому товаристві, містер Бінфорд був ніби принц і взірець, гідний наслідування: людина з належним стилем, поставою, манерами та ідеалами, непідкупна у справах принципових, бездоганна морально. Він, містер Бінфорд, протягом п'яти років бувши за коханця міс Реби, зберігав їй більшу вірність, аніж багато законних чоловіків зберігають; і мав він одну лиш єдину ваду— це коні в перегонах, що на них можна закладатись. Цьому вже він не здатний був опиратися — він знав, що це його слабість, і боровся з нею. Але щоразу, коли чулося: "Гайда!" — він ставав лемішкою в руках першого-ліп-ііібго незнайомця, що міг поставити долара.
.— Він сам про це знав,— сказала Мінні.— Йому соромно було себе й за себе, що він такий слабодух, що є щось дужче від нього. І він розумів, що воно дужче від нього, де б та як воно йому не трапилось, хоч для сторонніх, хто не знав ного, він скидався на задирливого півня. Тим-то він присягався нам і сам у це вірив, як ото два роки тому, коли ми врешті мусили його викинути. Ви пам'ятаєте,— звернулася вона до міс Реби,— скільки довелось наморочитись, поки його повернули.
— А пам'ятаю,— відказала міс Реба.— Налий-но ще. ^^г^Не знаю, як він дасть собі раду,— казала Мінні.—
"Бо коли він забирається з дому, то не бере з собою нічого, крім одежі, тієї, що на ньому, бо за все тут заплачено грішми міс Реби. Але не мине й двох днів, як він пришле когось і передасть оті сорок доларів, геть усе до цента.
— Тридцять дев'ять доларів сімдесят п'ять центів,— поправив Бун.
— Ні,— заперечила Мінні.— Таки всі сорок доларів, бо навіть той четвертак — то все міс Реби. На менше він не пристане. Тоді міс Реба пошле до нього, і він повернеться. Торік, коли ми врешті знайшли його, він працював з артіллю, що прокладала каналізаційні труби коло станції Фріско, й міс Реба мусила на колінах його благати...
— Стривай,— перепинила її міс Реба.— Помовч, хоч поки джину наллєш.
Мінні почала наливати. І раптом зупинилась, пляшка застигла в повітрі.
— Що це за репет? — мовила вона.
Тепер ми всі почули глухий крик, десь ізнадвору.