— Не знаю,— відказав я.— Певно, що мусить бути ясно, інакше б ти так довго не розводився.
— Гаразд,— сказав він.— Це одне. А тепер друге. Ми з тобою добрі приятелі, відколи знаємо один одного, і вдвох зробили собі непогану мандрівку. Ти навчився кількох речей, що їх ніколи не бачив, ані чув про них раніш, і я пишаюся, що був при цьому й став тобі в пригоді. А нині ввечері ти дізнаєшся ще про кілька речей, що про них, либонь-таки, ніколи досі не думав,— речей, і відомостей, і справ. Чимало хто в Джефферсоні й деінде сказав би, що ти не доріс ще, аби забивати собі голову такими справами. Та це бридня, хлопець, що навчився не тільки сидіти за кермом, але й потрапить довести машину до Мемфіса і витягти її з приватного багниська того сучого сина, і все це за один день,— такий хлопець дасть собі раду в будь-якій халепі. Лише...
Він знов як слід прокашлявся, прочистив горло, пі? дійшов до вікна, відчинив його, сплюнув знову й зачинив вікно. Тоді повернувся назад.
— Ну, і ще третє... Це те, що я силкуюся втовкмачити тобі в голову. Все, що чоло... пару... хлопець бачить і чує, про що він дізнається, хоч би спершу того не розумів Ьна-віть гадки не мав, щоб йому те знаття будь-коли придалося, то колись він таки відчує в ньому потребу й воно йому придасться,— звісно, якщо він ще не розтринькав його, не віддав нікому. І він тоді подякує своїй долі за доброго приятеля, що був йому приятелем, ще коли носив його малого на плечах довкіл стайні, і посадовив його вперше на коня, і остеріг його вчасно, щоб не відкинув і не загубив через забутливість, чи випадковість, чи збіг обставин, чи навіть просто щоб не розпатякав того, що тільки їх двох стосується і більше нікого. ,
— Себто ти хочеш, щоб я ані хазяїнові, ані татові з мамою, ані бабусі не розповідав нічого, що побачу в нашій мандрівці? Еге ж?
— А чого б і ні? — мовив Бун.— Хіба в цьому нема глузду і хіба це має ще когось обходити, крім нас двох? То ж чого б і ні?
— То чому ж ти так прямо й не сказав? — відмовив я. Але він тільки нагадав мені про купіль; у ванні пахло
ще більше. (Я не хочу сказати: дужче, але саме — більше). Я не вельми знався на пансіонах, отож, може, були й такі, де мешкають самі лиш панії. Я спитав про це Буна, ми вже сходили вниз, сутеніло, і мені закортіло їсти.
— А ти з біса догадливий, бо вони й справді панії,— відказав Бун.— Тільки якщо я побачу, що ти пробуєш підсипатись до котрої з них...
— Я хочу знати, чи тут зовсім не столуються чоловіки? І не живуть?
— Ні, жоден чоловік тут, властиво, не живе, окрім містера Бінфорда, і столування тут теж нема ніякого. Але тут завше збирається досить товариства, після вечері й пізніш так і снують туди-сюди; зрештою, ти сам побачиш. Щоправда, сьогодні неділя, а містер Бінфорд твердо стережеться усяких звичаїв,— жодних тобі танців і пустощів, спокійні й чемні відвідини своїх приятельок, та й то ненадовго. Містер Бінфорд уже допильнує, щоб усе було спокійно й чемно, поки гості тут. Як на правду, то він і в будень не надто попускає. До речі, затям: твоє діло — сидіти спокійно й чемно, бути вдоволеним і прислухатись, бо, може, він схоче щось тобі сказати, а за першим разом він не дуже голосно говорить і не любить щось там удруге казати. Сюди. Вони, здається, в кімнаті міс Реби.
Там були: міс Реба, міс Коррі, містер Бінфорд і Отіс. Міс Реба надягла чорну сукню й мала на собі на три діаманти більше, так само жовтавих. Містер Бінфорд був маленький чоловічок — найменший з усіх у кімнаті, окрім Отіса й мене. Мав він чорний недільний костюм, золоті шпонки, великий золотий ланцюжок біля годинника, густі вуса, тростину із золотою кулькою, котелок, а на столі біля його ліктя стояла чарка віскі. Але найперше, куди падав твій погляд,— це його очі, бо ти відразу помічав, що він уже дивиться на тебе. Отіс також був у недільному вбранні. На зріст він здавався навіть менший за мене, тільки щось лихе було в ньому.
— Добривечір, Буне,— сказав містер Бінфорд.
— Добривечір, містере Бінфорде,— відказав Бун.— А це мій приятель, Лусьєс Пріст.
Та коли я вклонився містерові Бінфорду, він ані півсловом не озвавсь. Він просто перестав дивитись на мене.
— Ребо,— сказав він,— зметикуй Бунові й Коррі чогось винити. А Мінні скажи приготувати хлопцям лимонаду.
— Мінні накриває на вечерю,— відмовила міс Реба. Вона відімкнула дверцята стінного буфета. Там було щось на зразок бару: на одній поличці чарки, на другій пляшки.—Та й цей Коррін лимонаду хоче не більше, ніж Бун. Йому давай пива.
— Я знаю,— сказав містер Бінфорд.— Він вислизнув від мене в парку. І вже дістав би пива, якби зміг когось намовити, щоб виніс йому з шинку. А твій, Буне, теж пиво дудлить?
— Ні, сер,— сказав я.— Я не п'ю пива.
— Чому? — запитав містер Бінфорд.— Тобі не подобається чи тобі не дають?
— Ні, сер,— сказав я.— Я ще замалий. ч
— А віскі? — запитав містер Бінфорд.
— Ні, сер,— сказав я.— Я не п'ю спиртного. Я обіцяв мамі не пити, доки не почастують мене тато.або хазяїн.
— Хто його хазяїн? — звернувся містер Бінфорд до Буна.
— Він має на увазі діда,— пояснив Бун.
— А-а,— сказав містер Бінфорд.— Це той, котрий власник автомобіля. Йому, здається, ніхто нічого не обіцяв?
— Бо й нема потреби,— мовив Бун.— Він просто каже вам, що робити, і ви робите.
— Либонь, ти його теж називаєш хазяїном,— зауважив містер Бінфорд.— Подеколи.
— Еге ж,— відказав Бун.
Саме це я й мав на думці, коли говорив про містера Бінфорда: ти ще й не усвідомлюєш цього, а він уже на тебе дивиться.
— Але ж твоєї матері немає тут,— сказав він.— Ти подався з Буном на погулянку. За вісімдесят — так? — миль від дому.
— Ні, сер,— відказав я.— Я обіцяв їй.
■—■ Ага,—= сказав містер Бінфорд.— Ти обіцяв їй, що не питимеш з Буном. Але ти не обіцяв їй, що не підеш із ним до повій на вихиляси.
— Ти, сучий сину! — кинула міс Реба. Не знаю, як це передати. Не рухнувшися, вона й міс Коррі, обоє, здригнулись і скочили воднораз) міс Реба з пляшкою віскі в одній руці й трьома чарками в другій.
— Но-но-но,— сказав містер Бінфорд.
— До лихої години! — закричала міс Реба.— Так і полетиш відсіля! Не думай, що мені не стане духу! Що це в біса за мова така?