Міс Реба знов обернулася до Буна:
— Що це ти робив? Із свиньми бабрався?
— Ми влізли дорогою в багнисько,— пояснив Бун.— Ми ж машиною приїхали. Вона стоїть перед будинком.
— Я бачила,— мовила міс Реба.— І ми всі теж. Не кажи тільки, що це твоя. Мене цікавить, чи її не розшукує поліція. Коли так, то забери її звідси. Містер Бінфорд дуже пильнує, щоб поліція сюди не потикалась. Я також.
— З машиною все гаразд,— відказав Бун.
— Гляди ж но,— зауважила міс Реба. Вона знов подивилась — на мене й сказала:— Лусьєсе,— ні до кого не звертаючись.— Шкода, що ти раніш сюди не приїхав. Містер Бійфорд любить дітей. Він любить їх і досі, дарма що в нього вже виникли сумніви,— а цей останній тиждень міг би збудити їх у будь-кого, хто тільки не осліп і не оглух. Отже, він виявив таку ласку Отісові, що, незважаючи на свій сумнів, після обіду взяв його з собою до зоопарку. Лусьєс міг би теж піти. Хоча з другого боку, краще б йому й не йтн. Коли Отїс І там викликатиме такі ж сумніви, як тут, то він звідти вже не повернеться,— це якщо знайдеться спосіб підіпхнути його досить близько до клітки, аби лев чи тигр могли його дістати, і якщо лев чи тигр схочуть із ним возитись, чого вони, безперечно, не захотіли б, провівши з ним бодай тиждень під одним дахом.— Вона все ще дивилась на мене, а потім додала:— Лусьєсе,— знову ні до кого, власне, не звертаючись. Тоді обернулася до Мінні:— Піди нагору й скажи, щоб ці півгодини ніхто не заходив до ванної.— Потім до Буна:— Маєш одежу на змінку? >• — Авжеж,— відказав Бун.
— Ну, то вмийся й передягнись — це пристойне місце, а не кишло яке. Мінні, дай їм Верину кімнату. Вера поїхала до рідні в Падюку,— І мовила до Буна чи, може, до нас обох:— Мінні постелила Отісові на антресолях, і Лусьєс цю ніч може там із ними переспати...
Почулася хода — на сходах, а "тоді в холі й у дверях. Цього разу то була здорова дівчина. Я не хочу сказати: дебела, але саме здорова, як от Бун здоровий, тільки що дівчина, та й ще молода. В неї було темне волосся й блакитні очі, і мені спершу видалося, що лице її простакувате. Але до кімнати вона ввійшла, вже дивлячись на мене, і я зрозумів, що це байдуже, яке в неї лице.
— Гей, мала,— сказав Бун.
Вона, проте, ще не звернула на нього ніякої уваги; вона й міс Реба, обидві, дивились на мене.
— Гляди Зараз,— сказала міс Реба.— Лусьєсе, це міс Коррі.— Я знов уклонився.— Знаєш, про що мені йдеться? — спитала міс Реба.— Ти привезла свого небожа, щоб він витонченості набрався. А оце вона вже готова для нього. Хоч він і не второпає, що це таке, а тим більше — навіщо. Але ж, може, навчиться бодай мавпувати Лусьєса. Гаразд уже,— звернулася вона до Буна.— Ходіть-но почис-тіться.
— Може, Коррі піде допомогти нам?—запитав Бун. Він тримав міс Коррі за руку.— Гей, мала,— сказав він знову.
— Не тоді, коли ти на щура болотяного схожий,— відповіла міс Реба.— Хоч у неділю ця нора мусить бути пристойною.
Мінні показала нам нагорі, де та кімната й ванна, дала кожному з нас мило й рушник і вийшла. Бун поклав валізку на ліжко, розкрив її і вийняв чисту сорочку й другі штани. Це були його штани на будень, але ті, святкові, що він мав на собі, потребували перше бензину, а вже тоді можна було б у них на люди показуватись.
— Бачиш? — мовив Бун.— Я ж тобі казав. Я зробив усе, що міг, аби ти взяв з собою хоча б чисту сорочку.
—' В мене сорочка не забрьохана,— відказав я.
— Але ж ти повинен щось мати на змінку після купелі, бодай для годиться.
— Я не збираюся купатись,— сказав я.— Я купався вчора.
— І я теж. Але ж ти чув, що казала міс Реба?
— Та чув,— відказав я.— Тільки я ще ніколи не бачив жінки, яка б не примушувала когось купатись.
— Коли ти поживеш у міс Реби ще кілька годин, тоді довідаєшся дещо нового про жінок узагалі і зрозумієш, що як вона каже тобі щось зробити, то краще роби й не роздумуй, робити чи ні.
Він уже витяг свої другі штани й сорочку. Небагато часу треба, щоб витягти тільки штани та сорочку з валізки, але він, здавалося, мав із ними мороку — головне, куди їх подіти, вийнявши; не дивлячись на мене й схилившись над розкритою валізкою, заклопотаний, він тримав сорочку в руці й міркував, де подіти штани; тоді поклав сорочку на ліжко, а штани знов узяв у руку й переклав трохи далі на ліжку, тоді знов узяв сорочку й поклав її, де лежали штани, тоді голосне відкашлявся, підійшов до вікна, відчинив його, вихилився, сплюнув, зачинив вікно, повернувся до ліжка, все не дивлячись на мене, і заговорив уголос, так, наче той, хто перший підходить до тебе на різдво вранці й каже, що під ялинкою ти знайдеш зовсім не те, про що просив Санта Клауса.
— Хіба ж не диво, що так багато може навчитись чоловік і за такий короткий час? І то такого, чого він не тільки не знав раніше, але навіть і гадки не мав, що будь-коли захоче знати, і вже аж ніяк не думав, щоб воно йому придалося на все життя,— звісно, якщо він зберігатиме його з собою, якщо не розкидатиметься ним. Ось хоча б тебе взяти. Ти лишень подумай. Від учора вранці — таж навіть двох днів ще не минуло відтоді, а як багато ти навчився: як вести машину, як без залізниці дістатись до Мемфіса і навіть як витягти машину з багниська. Отож коли ти виростеш і матимеш свій власний автомобіль, то знатимеш не тільки, як його вести, а й як проїхати до Мемфіса і навіть як витягти машину з багниська.
— Хазяїн каже, що коли я настільки виросту, щоб мати свій автомобіль, то не стане вже ніяких багниськ. І дороги всюди будуть такі гладенькі й рівні, що з аукціону продаватимуть автомобілі, які ще не встигли і в вічі багниська побачити, а інші машини то й увесь свій вік його не бачитимуть.
— А певно, певно,— притакнув Бун.— Припустім, що так. Хай навіть і не треба буде знати, як видобутись із багниська, але ти таки вмітимеш це зробити. А чому? Бо ти нікому не віддаси цього свого знаття.
— Кому ж би я міг його віддати? — здивувався я.— І кому воно буде потрібне, коли багниськ уже не стане?
— Гаразд уже, гаразд,— мовив Бун.— Ось лишень послухай хвилинку, добре? Це я тобі не про багниська якісь там кажу. Я кажу тобі про такі речі, що про них чоловік — хлопець — ніколи й не думав раніш, але от він про них дізнався, і колись, як він потребуватиме їх, вони йому будуть, мов знахідка. Бо на кожну річ, що ти про неї дізнався, приходить пора, і вона тобі потрібна, й на щось придатна — звісно, якщо ти ще маєш це знаття при собі, не загубиш його випадково, а то ще гірше — не розтринькаєш легковажно чи й здуру. Розумієш, що я маю на увазі? Ясно я кажу?