Трохи згодя він промовив до їлії:
— Як же буде?
— Спитайтесь у Насті...
— Добра рада, і за те спасибі... У Насті; а вже ж... тільки самому мені боязко питатися, не відважуся; а от ви поможіть мені, спитайте у неї... Завтра, йдучи до церкви, я заверну до вас і почую ваше слово. Ви тільки скажіть їй, що я не Єлисей Са-вич, що без неї не буде мені життя... Прощавайте!
Наум не пішов до господи. З вечора вештався по селу, потім до півночі просидів у корчмі, хоч до чарки й не доторкався, з корчми знов тинявся до самого світу по селу і видумав одно: що скаже Настя? "Нерівня я їй, сам добре тямлю, та тямлю й те, що я її кохаю, що в бога усі люде однакові. Люде повигадували панів і мужиків, а у бога сього нічого нема; люде кажуть: "Кінь з конем",— так що ж! І в мене ж душа не яка, людська; а що вона панночка... Гм! Що ж! Що ж і мені діяти? Хіба я винен, що вона панночка? Що моє серце покохало її? Мужик, подумає вона, неотеса. Авжеж! Ну, а що як згодиться! Господи, який я тоді буду радий та щасливий..."
Ледві розвиднялося, Наум сидів вже під школою на рундуці, ждав, щоб Ілія вийшов відчиняти оконниці. Віком здавалися Наумові години того ждання.
— Нуте! — спитався він, як тільки побачив Ілію на порозі.
— Які ви ранні,— відповів Ілія.
—і Сон не бере... кажіть швидше...
— Треба сказала підождати.
— Підождати...— переговорив сумно Олешко.— Довго?
— До тієї осені, хоч до Покрови...
— До Покрови, не близько...
З сим словом Наум рушив до церкви. Усю службу він простояв наче несамовитий: не то що не міг молитися, а навіть рука ні разу не взялася положити хрест. Як ввійшов у церкву та вставив очі в образ Христа розп'ятого на хресті, так до кінця служби й не зводив їх, тільки зітхав глибоко.
— Чого се, Науме, такий смутний? — мовив до Олешка Сластьон, виходячи з церкви.
— Геть к бісу, ідоле!! — гримнув на нього Олешко і почвалав своєю стежкою до господи.
ХШ
Наступили різдвяні свята. Єлисей Савич, хоч і не відав, що Олешко сватався до Насті, та він був певний, що Настя кохає Наума і через те дала йому гарбуза. У нього кілком засіла в голові думка спекатися Олешка, і він усі свята тільки те й робив, що, гостюючи то в Сластьона, то в Охріма, то в кого іншого, баламутив громадян проти блешка і вигадував на нього нісенітницю.
На другий день Водохрещ збиралася громада перевірити своїх збірщиків і касу; кого зсадити, кого наново обібрати.
Олешко, йдучи на іромаду, зайшов до Мошка. За третьою чаркою Мошко не втерпів, щоб не зняти річ про козарський ланок.
— Чи знаєш, Мошку, що я тобі скажу,— мовив Олешко.
— Ну-ну, почую.
— Слухай же мого останнього слова.
— Н-ну, к-ну...
— Не нукай, вралсий жиде, а то я як нукну тебе отсією пляшкою по голові, так або пляшка, або твоя голова надвоєї
— Який ти, Науме, сьогодні! Ой вай! Мабуть, лівшею встав.
— Надопік ти мені отим ланком, так що примів би, межи вічи тобі плюнув...
— Пфе! Який ти!.. Пфе!
— Ось слухай, доки я не пфекнув тебе: щоб ти мені до самої Покрови жодним словом і не згадав про той ланок. На Покрову — я сам тобі скажу. Чуєш? Не доведи ж тебе господи хоч одним словом нагадати мені до того часу! Я тебе тоді як те кошеня задушу! Чуєш?
Мошко глянув на Олешка і спостеріг, що він не шуткома веде річ.
— Нехай і до Покрови, я мовчатиму, аби ви — аби Єлисей Савич не перебив... він теж...
— А що він?
— Хоче ланок придбати.
— Ось йому що покажи! — Олешко скрутив дулю.
— Він не для себе, він для Гречаного, за те, щоб висватав йому Коломійцівну...
Олешко не усидів на лаві, схопився і швидше вибіг з корчми.
— Так отак ти!.. Моїм добром поступаєшся проти мене моєму ворогові!..— Олешко скреготів зубами гірше, ніж рипів у нього під чобітьми сніг.
Збентежений, обурений прийшов Олешко на громаду. Хто б глянув тоді на нього, спостеріг би, що в душі у нього полум'я палає, що він у ту годину сам не свій.
На громаді, як на те ж, повстала колотнеча. Рахунки збір-щикіз викликали нарікання кількох громадян. За збірщиків вступився Передерій, за громадян Олешко. Передерій слово — Олешкб йому десять.
— Та угамуйся ти, удоде смердячий! — гримнув старшина на Олешка.
— 'Вгамуйся сам, шершень рудий!
— Отеє так! Отеє славно! Отеє так на старшину! — лебезу-вав Сдастьон.
—— Се так на царське начальство! — озвався писар.
— Се так на мене! — гукнув Передерій.
— Та як же се він смів так на начальство!
— Ах, він чортів кришеник!
— Ах, він бунтовник! Баламут!
Велика більшість громадян так і накинулася на Олешка; більш усіх лізли осою на нього Сластьон, Єлисей та збір-шики. Громада забула про рахунки, а збірщики тому й раді і пильнували ще більш розводити огню, більш цькувати Олешка.
— Сього у нас зроду-віку не чувано, не видано, щоб хто отаке на начальство! — гомонів писар.
— Треба йому заціпити рот!
— Авжеж, треба!
— Як же так можна!
— Ти чого стаєш на диби? — спитався Олешко у Сластьона.— Хочеш покривати мошенство? Свого тобі мало?.. Га? — Олешко так зблизився до Сластьона і таким хижим звіром дивився на нього, що той подався швидше назад.
— Чого тікаєш? — гукнув на нього Олешко.— Правди боїшся!..
— Плюю на твою правду!
— Плюєш! Так ось же тобі, на!
З сим словом Наум на повен рот плюнув між вічі Сластьо-кові, насунув шапку і повагом пішов до господи.
— Протесїуюся, громадо! Протестуюся! — гукав Сластьон.— Такого мені зроду-віку не траплялося! З земцями, з великими панами, з губернатором говорив, а ніхто мені в вічі не плював! Люде добрі! Заступіться ж за мене. Згляньтесь на мою наругу!,.
— Люде добрі,— загуділи, наче рій чмелів коло дупла.
— Сього так не можна!
— Не можна! Не можна!
— Під арешт Олешка, в холодну.
— Під рідки його.
— Засипать йому березової каші, такої, щоб аж ногами вкрився!
— Хлосту йому, хлосту!
Писар, помітивши, що громада добре вже нашпигована проти Олешка, мовив:
— Ось цитьте, люде добрі, та послухайте, що старшина казатиме.
— Добре, добре, нехай каже.
— По-моєму, тут хлости мало,— мовив Передерій.
— Мало! Мало! — гули громадяни.
— Він показав зневагу громаді.
— Правда, правда!
— Він мене образив! — мовив Передерій.
— Старшину образив, а старшина, ви знаєте, царське начальство,*— додав писар.