З тим вернувся він до господи і цілу ніч не спав. Настя не давала йому спати; вона стояла у нього перед очима, всміхалася, очима говорила, дратувала його, а він ніяк не набереться відваги! Насилу вже перед світом задрімав Єлисей! І тут знов наснилася йому Настя: привиділося йому, що вона стоїть на рушничку з кимсь. Єлисей хоче вгадати з ким? Придивляється і пізнає, що то Олешко!
— Не буде сього! Ні вовік не буде, не попущу! — скрикнув писар — прожогом схопився з ліжка, умився, причепурився і побіг до Коломійця.
Ілія був у школі, Настя на базарі...
— І тут невдача! — мовив собі писар і побіг на базар.
— Куди се так? — спитався у нього Гречаний, стоячи біля своїх воріт.
Писар відповів якоюсь вигадкою.
— Ось нуте лишень заходьте ліпше до мене та поснідаємо. Зайшли. У попаді сиділа Настя. Єлисей як побачив її, так і
зайнявся! Усе, що ввижалося йому ві сні, знов повстало в його думці. Він сам себе не тямив! Не йшло йому на душу снідання; зате прийшла нова світла думка:
— От хто мене і порадить, і поможе, поможе! Дурний я, що досі не обернувся .до отця Кузьми.
З сим словом Єлисей налив собі другу чарку горілки, випив і мовив до попа:
— Панотче! Треба вам козарський ланок? Отець Кузьма аж підскочив:
— Як не треба! З думки у мене не йде: так же вражий Олешко наче затявся.
— Отже, послухайте мене: будьмо сватами — вам кортить ланок Олешків, а мене господь бог привернув до Коломійцівни. Висватайте за мене Настю — ваш ланок буде!
— Як же се ви вчините? — спитався Кузьма.
— Вже я про те знаю.
— Так не можна, треба, щоб і я знав, а то я вам висватаю, а ви й забудете про ланок.
— Убий мене бог, не забуду! Аби Настя моя — ланок ваш... Мало сього, от ще вам — п'ятдесят рублів за сватання, п'ятдесят за вінчання. Берете?
— Яз дорогою душею,— відповів Кузьма, дякуючи в душі бога і всіх святих угодників, що посилають до нього таку благодать.
— Коли ж ви? — питався писар.
— Я хоч і сьогодні, та тільки якби ви мене запевнили за ланок... Олешко не продасть...
— Продасть! Ми так прикрутимо його, що продасть... Ми не будемо панькатися з ним та могоричити так, як Мошко; ми так зробимо, що мусить продати...
— Як же се ви так?
— Тоді побачите.
— А нуте-бо скажіть, щоб не кортіло.
— Громада уся проти нього; старшина давно гострить на нього зуби, а я вже зумію підвести Олешка, тільки тут треба, щоб і ви помогли...
— А вже ж поможу...
— Не велика там і поміч; аби написали до благочинного та до ісправника, що Олешко баламутить людей.
— Що ж, се правда; я давно остерігаю Передерія, що в Олешка недобрий дух проти начальства.
— Отож-то й воно... так ми його й теє... а вже ж ланка з собою не забере... Нуте ж, тепер помолимося богові та й ідіть сватом.
— Готов! Готові
Увечері того ж самого дня Кузьма лебезував коло Насті, сватаючи її за Єлисея. Настя й на думці не мала зробитися писарихою. Одначе вона йе відважилася дати прямого гарбуза, а мовила, що нема у неї думки виходити заміж, доки бурлакуватиме Ілія.
Гречаний сього не сподівався. Така близька, така, здавалося, вірна надія і на ланок, і на сто рублів так швидко зникла!.. Вернувшись до господи, він застав Єлисея.
— По вас бачу, що нема вдачі...— мовив Єлисей.
— Не можна сього сказати,— відповів Гречаний,— не дала ні отказу, ні приказу... сказала; "Подумаю".
Єлисей похнюпився і кілька хвилин сидів мовчки, наче хмарою обгорнений.
А Гречаний тим часом ходив по хаті і скуб свою бороду. По очах його знати було, що він щось пильно мізкує. Нарешті він підійшов до писаря, ласкаво вдарив його долонею по плечі і мовив:
— Не журись, Єлисей Савич! Я певний, що можна справу полагодити на твою руч... Настя від тебе не втече. Мені здається, що вона й тепер би згодилася, та якась тут збоку притика є.
— Яка ж би се? — спитався писар і погляд його трохи повеселішав.
— Вгадай.
— Не вгадаю.
— Закохана вона... Та чи знаєш у кого? В Олешка. У писаря аж ноги зімліли.
XII
За кілька днів Олешко зайшов до Коломійця. Таким сумним і суворим ніколи ще Ілія не бачив його.
— Прийшов поздоровити вас,— мовив якось понуро.
— З чим добрим? — спитався Ілія.
— З тим, що старостів відбули.
— Ви се як знаєте? — здивувалася Настя.— Сорока вам на хвості принесла?
— Ні, не сорока, а Мошко; Мошко все знає. Мошко факторує у попа; могоричить мене за ланок; от воно й виходить, що піп ділиться з жидом, а жид зо мною...
Олешко замовк і якось незвичайно поводив навкруги очима. Згодя він мовив наче сам до себе:
— Щастя його, що йому гарбуза дали; а то б... тямив би він... я б йому ребра порахував.
Коломійці промовчали на се, чи вони недочули, чи, може, й дочули, та не хтіди розводити про се річ.
Згодя Настя пішла до вечерні. Се трапилося в суботу. Наум лишився з Ілією і сидів понуро мовчки. Ілія й собі мовчав та спостерігав Наума, вгадував, чого він такий журливий, такий сумний.
— У вас, Науме,— мовив він нарешті,— щось недобре є на душі.
— Чи воно добре, чи недобре — про те не скажу, а тільки важко; хотів би спекатися його, скинути, та не скину... не здолію.
— Чому?
— Тому, що, бачте, сам тямлю, що селеха з куркою не спаруєш...
— Ви так чудно сьогодні манівцями говорите, що я й не розумію.
— Хотіли б ви, щоб просто я говорив?
Олешко став проти їлії і впився в нього своїми великими палкими чорними очима.
Ілія не видержав того погляду, спустив очі вниз і відповів:
— А вже ж просто.
— Настю вашу хочу сватати! От вам і просто, коли хотіли! Чи чули ви таке?
Ілія нехотя подався назад.
— Чого ж мовчите? — сміливо якось незвичайно допитувався Наум.— Що? Нерівня? Кажіть: чи гарбуз, то й гарбуз?
Ілія не сподівався такого від Наума; ніколи про се й не гадав, ніколи з Настею про се й слова не промовив і не тямив, що відповідати. А Олешко блимав на нього іскрами з очей і твердив одно:
— Кажіть, кажіть!
— Се, бачте, Науме, така річ... сё вже самої Насті треба спитати, се її діло.
— А ви — якої думки?
— Я?
— Еге! Ви!
— Що ж я! Про мене... як знає... заміж піти, не те, що кисличку покоштувати...
Наум мовчки сів на лавку. Йому здалося, що Ілія "вертить хвостом", не хоче правди мовити. На серці у Наума заклекотіло почуття, похоже трохи на те, яке він почуває до панів і урядників: "І в нього та сама кров, ті самі нелюдські думки, і він з того ж кодла!.. Помилився; я, гадаючи інакше про нього",— думав собі Олешко.