— Мені хотілося б почути саме про помилку Ейнштейна.
— А хіба я про неї не сказав?..
— Ну так, безконечні сили до центру системи… Це справді сумнівно, але… Я поки що не бачу, де тут пролягає шлях до Монади як фізичної категорії.
Лі Чунь почав писати формули — вони становили ланцюг, у якому кожна ланка тримає ціле. І виходило ось що: там, де Ейнштейн вслід за Шварцшільдом вбачав безконечність фізичних сил, космічна сила справді була грандіозна (бо тримала Всесвіт!), але ж вона виявилась конечною. Такою ж конечною, як і сам Всесвіт та його константи, що обумовлюють одна одну: швидкість світла у вакуумі (С), гравітаційна стала (G), космологічний радіус (R kosm). Саме звідси й народжувалась сила Монади як світова константа:
F0 = C4 / G.
Монада є всюди, де є маса. Оскільки Метагалактика (тобто Всесвіт) володіє конечною масою, в її центрі належить бачити Світову Монаду. Чим більший радіус Монади, тим більша її маса і тим менша густина.
Прокіп уже встиг перечитати все, що було з цього приводу в обсерваторній бібліотеці. Щоб краще засвоїти теорію Монади, він зумисне вступив у дискусію на боці авторів гіпотези "чорних дір":
— Але ж, учителю, астрономи двадцятого століття навчилися доволі точно зважувати ядра галактик, які можна бачити здалеку. Там усюди закладені велетенські маси в незначному об’ємі. Ось чому ядра галактик почали уявляти як "чорні діри". Один кубічний сантиметр речовини з галактичного ядра, за обрахунками деяких астрономів, важить кілька мільярдів тонн.
Лі Чунь посміхнувся самими очима:
— Це саме той випадок, коли астрофізики перевершили фантастів. — Він зупинився й одним коліном зіперся на крісло. В такій позі Лі Чунь і продовжував дискусію: — Що ж, стосовно велетенських мас у центрі галактик вони не помилялися. Це справді так. Але ж вони помилялися щодо природи самої маси… Маси як такої… Вони розуміли її на підставі земного досвіду: це, мовляв, обов’язково мусить бути щось речовинне. Але ж… Саме оцю обов’язковість, юначе, і належить заперечити. Бо це зовсім не обов’язково!.. Речовина — це продукт мікросвіту. Починаючи від Галактики, Монада — вже далеко не речовина, а доволі розріджена плазма. Плазма, Що Мислить — ось у чому істина!..
— Мені б хотілося отримати цей результат із фізико-ма-тематичного апарата, — сказав Прокіп.
Лі Чунь не без лукавства запитав:
— Хочете за допомогою фізико-математичного апарата обчислити властивості Плазми, Що Мислить?..
— Не духовні, звичайно. Тільки фізичні. Якщо це справді плазма, то… Фізичне мусить існувати.
Три підборіддя Лі Чуня на його круглому обличчі сховалися, голова підвелась. Академік випростався, став урочистим і статечним:
— А чому б ні? Можна й обчислити. З боку математичного це зробити доволі просто. Візьміть фундаментальну формулу, на якій базується загальна теорія відносності, але в чисельнику відкиньте двійку. Ця двійка — також одна із помилок Ейнштейна. Тоді формула виглядатиме так:
R0 = M0G / С2.
Знаком я позначаю величини, які належать Монаді. В Ейнштейна, звичайно, цих позначок немає… Під масою Монади слід розуміти масу цілої системи — Сонячної системи, Галактики тощо. Фактично вся маса будь-якої системи зосереджена в межах сфери, котру описує радіус Монади. Отже не тільки маса, але й уся енергія також зосереджена в межах Монади:
E = F0 R0.
Це те ж саме, що знаменита формула Ейнштейна: Е = МС2. Тотожність цих формул показує, що масу належить бачити лише в межах Монади — й ніде більше! Тепер дозвольте вас запитати: як ви, Прокопе, все це уявляєте просторово?..
— Не розумію, — трохи знічено відповів Прокіп.
— Я ось що маю на увазі. Там, де гравітаційний потенціал досягає квадрата швидкості світла…
— Стривайте, вчителю. Тепер бачу. Отже, так… — Обличчя Прокопа засвітилося, в очах зблиснула дивна енергія. — Там, де гравітаційний потенціал досягає квадрата швидкості світла, виникає сфера, в глибинах якої всі наші уявлення про фізичні процеси вичерпуються. Але простір лишається. В центрі Галактики він доволі значний — його діаметр сягає близько двохсот мільярдів кілометрів! Здається так — я прикинув у голові. Ну от… А який він за своїми якостями, що в ньому має відбуватися ми про це нічого не знаємо. Анічогісінько! Знаємо тільки, що то є царство світла… Може, тому й називали цю сферу "чорною діркою". З неї навіть світло не здатне пробитися назовні…
— Про яке світло ви зараз кажете? Є світло як фізичний фактор. А є Світло з великої літери, — уточнив Лі Чунь. — То є внутрішня сутність Монади. Насамперед Галактичної. Саме там стоїть фортеця Світла як Всеосяжної Особи. Тоталіт!.. Але це, звичайно, вже метафізика… Щодо густини плазми, то її неважко обчислити. Якщо нам відомі маса і об’єм сфери — що ж тут може бути важкого?
— Звичайно.
Прокопові дуже кортіло признатися: він бачив Галактичну Монаду й може посвідчити, що вона доволі розріджена. Не речовина, а чисте золотаве сяйво. Але він і на цей раз утримався.
— Запитання є? — промовив Лі Чунь.
— Будуть, але не зараз, — відповів асистент. — Я хочу все це осмислити з олівцем у руці… А ороте є одне запитання. Не розумію Ейнштейна. Як він міг зупинитися на півдо-розі до Монади?..
— Бачиш, Прокопе… Треба враховувати ментальні особливості самої епохи. В ті часи фізику розуміли як антипод метафізики. Якби хтось почав стверджувати, що він побачив рубіж, де фізика переходить у метафізику, — його б висміяли. Або навіть обізвали шарлатаном. Можна сказати так: Ейнштейн зупинився на півдорозі до метафізики… Гадаю, постулат Карла Шварцшильда також мав певне психологічне значення.
— Мені зустрічалося це ім’я, але…
— Розумію. Ти маєш право його не знати. Але в Ейнштейна такого права не було… Постулат Шварцшильда здобув визнання раніше, ніж Ейнштейн розпочав роботу над теорією відносності. Шварцшильд стверджував, що гравітаційне прискорення може стати безконечно великим. Так народилось уявлення про безконечно великі доцентрові сили.
— Стривайте! — вигукнув Прокіп. — Але ж прискорення — це є послідовне зростання швидкості. Куди ж їй зростати після того, як досягнута швидкість світла? Не бачу логіки.
— В принципі, логіка існує, — заперечив Лі Чунь. — Але це тільки логіка математична — не фізична. За математичною логікою, швидкість може зростати безконечно, так і не досягаючи швидкості світла. Зрештою, дещо тут є й від фізичної логіки. Це, наприклад, стосується корпускул… Ну, ще квазарів… Вони здатні існувати доти, доки не досягли швидкості світла. Тобто, на підході до цієї швидкості… Але ж коли йдеться про гравітаційний потенціал… Тут ми маємо зовсім іншу якість… Ейнштейн був далекий від самого образу Монади. І в цьому вся справа.