Я пробував її потім малювати — з пам'яті, не дуже схожою, просто такі вологі припухлі губи, пасмо волосся в дитячому кулачку. Пробував також малювати Степана. Він гарний зовсім по-іншому. Очі карі, але не темні, а якісь прозорі наче, і всередині — сміх. Тремтить, тремтить, а потім ховається. Наче боїться, щоб хтось не помітив його. А коли Степан справді сміється, в очах сміху нема зовсім, тільки на губах. Плечі в нього широкі, а в стані вузький; щоб добре підперезатися, мусить пробивати в своєму шкіряному широкому поясі нові дірочки. Степана запрошували навіть до Будинку моделей — демонструвати новий одяг. Коли до нас на завод приходили модельєри-художники показувати нові зразки одягу, він для жарту вийшов на сцену й сказав, що хоче спробувати, як виглядатиме в модельній, унікальній і гарній спецівці. У магазині такої не купиш, то чому б людині, — сказав .Степан, — не скористатися можливістю, щоб похизуватись у гарному робочому одязі перед гарними дівчатами. Якраз тоді йому й запропонували таку чудернацьку роботу, бо виглядав він добре і в спецівці, і в парадному костюмі з модним широким галстуком.
Робота в Будинку моделей Степанові не сподобалась. Раз пішов — а більше ні. Надто багато дівчат було там, усі чомусь говорили так голосно, наче хотіли перекричати одна одну або ж ніби всі були в нашому склоцеху, де справді треба надсадно кричати, якщо хочеш, аби тебе почули. Крім того, вони мовби й не помічали, що Степан — хлопець. Переодягалися при ньому, крутились перед дзеркалом, ще й котрась, ніби так мало бути, спокійненько попросила Степана застібнути ззаду на її суконці довжелезний замок-блискавку.
Гарні там були дівчата, це правда, погоджувався Степан, але коли десяток гарних дівчат крутяться поблизу й не мають людину за кого належить, то це означає, що таким непримітним робить ту людину її мізерне заняття — і Степан після однієї вечірньої спроби виконати роль манекена вранці, як завжди, з'явився в цеху.
Ще також я пробував малювати Марію Воронець. Вона в нас одна-однісінька жінка серед шліфувальників. Але жінка така, що будь-якого, нехай і найдужчого, парубійка однією рукою скрутить, недарма взялася за важку роботу, від котрої чоловіки тікають. Мені хотілося намалювати її на величезному полотні, таких полотен, мабуть, нема, їх би треба було склеїти з десяток докупи, найбільших полотен, аби вийшло таке, яке потрібне мені для Маріїного портрета — і все довкола на тому портреті було б маленьким, дрібним, .але дуже виразним: верстати, конвейєри з конусами й екранами, розжарена куля скла при скловарній печі. Від кулі мало б розходитись червоне світло й розпромінюватись на всю картину. Тільки одна Марія була б велика, вона б сягала головою аж до стелі цеху, так, наче він весь лиш на ній, на цій жінці, й тримається. От тільки не знаю, що вчинити з її руками, що вона повинна' ними робити. Але це все химери, полотна я не знайду, а якби й було полотно, я не зумію нічого такого намалювати. Все химери. Я на картоні пробував малювати Марію. Очі, руки, плече— все зосібна й разом. Марія каже, що вона так чорно гарує на важкій роботі, бо хоче, щоб дітям було легше, щоб вони мали чисту й легку роботу, щоб вивчились всі троє на лікарів чи інженерів і мали чисту роботу, без гуркоту й вантажів, вона тому так чорно працює. Якби Марію хтось пробував переконати, що-лікареві, мабуть, також не дуже легко буває, Марія взяла б те за жарт. Лікар сидить у кабінеті й приймає хворих, а не тримає в руках важелезні екрани, — каже Марія, — і лікаря при тому більше шанують, а про якогось там шліфувальника екранів мало хто й знає, хіба що тільки на заводі, де він працює. Марія хоче для своїх дітей слави, а свою добру славу зовсім за славу не має, хоча сама отримала орден "Знак Пошани". Вона б могла кожного з нас, молодших у бригаді, такими словами висповідати, якби хто пробував так собі, злегенька, ставитись до роботи чи напорота браку, — а от для своїх власних дітей хоче іншого заняття, на її думку — легшого. Так, ніби їй здається, що ті її власні діти довіку залишаться дрібненькими, кволими, з тонкими ручками та ніжками й довіку потребуватимуть її опіки, наче немовлята. Звичайно, кажуть, що діти для матері завжди залишаються тільки дітьми, але ж вони самі відчувають, коли вже виросли.
Бо ж Маріїні діти зовсім не порахувались із материними планами, один з її синів прийшов у наш цех, такий малий шістнадцятирічний хлопчисько, влаштувався електриком по ремонту електроустаткування. Марія просила начальника цеху не брати його, та хлопчисько уперся — ростом у матір не вдався, зате характером чистісінько такий самий. Уперся й залишився. Марія з ним півроку взагалі не розмовляла, проходили одне попри одне, ніби й не знайомі зовсім, тільки малий услід їй часом очима блисне і так якось по-доброму, вибачливо ворухне губами, а вона —г— аби він не бачив — щодня поглядала на графік його роботи: справляється чи не справляється син?
Тепер уже помирилися. Хлопець вступив до технікуму радіоелектроніки, і це втихомирило Маріїн гнів, хоча й досі каже, що не вибачить йому довіку зухвалого й непокірного вчинку.
І хочеться мені малювати Марію на величезному полотні, такому завширшки, як стіна в цеху.
— Слави тобі забаглось, — докірливо говорить Степан. — От, — він зліпив з хліба маленьку кульку й потім роздавив її на столі,— от яка твоя слава, якщо хочеш знати.
Степан зовсім не знає про мої химери. Його слова стосуються іншої справи.
— Не знущайся з хліба, — Олег відібрав у нього ту роздавлену кульку, вкинув у тарілку. — Хлопець за славою не гнався. Просто в азарт увійшов, розгулявся надобре, забув, хто його суперник, в азарті хіба щось пам'ятаєш? Чи там старий, чи малий — тут виграти важливо.
Говорять так, наче мене й немає. Або ж ніби про когось іншого йдеться. Замість того, щоб запитати в мене самого, як воно було насправді, вони хочуть самі до всього докопатись, але й на крок до правди не наближаються. Вони за сотню верст від правди. Один говорить про славу, другий — про азарт. Я знаю їх обох давно. Ну, нехай не так уже й давно, але досить для того, щоб не судити про їх вчинки похапцем, чому ж вони про мене так легко судять? Слава, азарт — про це хіба думаєш при роботі? Сьогодні я працював так, як щодень, хіба що тільки трохи краще — то чомусь вони щодня мені не дорікають ані гонитвою за славою, ані про азарт не говорять. Не питають, з якої причини було не сто, а сто двадцять процентів — слава там, азарт або й просто гроші — є сто двадцять, то добре, й мені добре, й бригаді добре.