Учень виявився старанним і пильним. Учитель навіть не міг згадати, чи слухав хто й коли з такою ревністю його порад і науки і чи запам'ятовував хто кожне його слово, щоб пото-му в тій же науці, в тих словах вишукувати суперечності, незгідності однієї думки з іншою, щоб сперечатися так затято, спершу шанобливо схиливши голову перед його учительською маєстатичністю. Переймаючи від Учителя знання й уміння, Учень ретельно й чесно намагався відтворити пізнане на полотні, і чим більше він старався те робити, тим марнішими здавалися його спроби. Вони анітрохи не сходилися, навіть віддалено не нагадували того, що робив сам Учитель. І старий Учитель з гіркотою міркував, що цього разу даремно відчиняв двері, пускав на поріг Учня.
Учень бачив' "Учитель невдоволений ним; він сам ще не міг винести присуду власній роботі, і з такою ж гіркотою, як і Учитель, дорікав собі за невміння й безталанність, і ще старанніше намагався зробити те, що ніби мусив робити, — а воно помимо його волі оберталося чимось іншим, новим, несподіваним для них обох.
І тоді Учень вирішив: мусить іти геть. Мусить узятися до якоїсь іншої роботи або ж збагнути, чому так вийшло, що не зумів ані дрібки навчитись від Учителя, хоча іншим давалось це так легко й просто. І скільки не думав над тим, зрозуміти не міг, бо ж ніби доклав стільки сили, ніби ж знав усе — а водночас не знав нічого. І він уже хотів йти, але так трапилось, що'Учитель трохи заслаб. Він лежав на постелі, і Учень подавав йому пити, натирав знахарськими мастями ослаблі руки й плечі, пильнував вогню в печі, шанобливо клав холодну руку йому на чоло.
Учитель, врешті зборовши хворобу, тихо й спокійно заснув. Учень подумав, що вже давно нічого не малював. Він роззир-нувся й помітив гарне полотно, і пензлі, і фарбу, відчув нетерпіння в руках, тихо, аби не розбудити Учителя, взявся до роботи.
Вранці Учитель підвівся й віч-на-віч зустрівся з тим, що зробив Учень, скориставшись його заповітним полотном.
Спершу чорний гнів спалахнув у ньому і Учитель мав охоту рвати й нищити це полотно, на котрому було щось таке дивне, зовсім інше, аніж мало бути, аніж те, що надумав зробити він сам. Так, наче хтось підгледів його задум і відтворив на полотні — а водночас воно було протилежністю, запереченням його задуму, кінцем, невідворотним кінцем і згубою його, Учителевої, думки.
Але вроджена чесність і давня звичка оцінювати роботу своїх учнів справедливо, без упередження й щиро, змусили його, попри гнів, визнати, що картина була, без сумніву, дуже добра, і Учитель дивувався, окрім усього іншого, з відваги свого Учня, з того, як той сміливо й просто водночас зумів здійснити задумане.
І чим довше Учитель приглядався до тієї роботи, чим більше намагався знайти в ній таке, що насправді давало підставу до гніву, він не міг побачити нічого, що образило б його мистецьке почуття чи прикро вразило б розуміння малярського хисту. Все виразніше він бачив, що інакше й не можна було виконати, а тільки так, якраз так і в такий спосіб, і разом з не до кінця погамованим ще гнівом і зачудуванням прийшла до нього також превелика радість, якої він досі не знав, радість.від того, що він воістину був Учителем. Йому солодкою здалася власна видима поразка, бо вона була його перемогою, його тішила втрата, бо вона водночас виявилась знахідкою безмірного скарбу, і він встав і затулив завіскою вікна, щоб вранішнє сонце не розбудило молодого Майстра, який заснув, утомлений роботою.
"Звук пилки тесляра по звуках супокою"
Оглушлива тиша. У вухах, у долонях, у голові. В усьому тілі. Після восьми годин безперервного гуркоту передзвін тарілок, звичайні людські голоси — це також тиша.
Сидимо втрьох за столом у заводській їдальні: Я, Степан Головченко, Олег Віблий. Четверте місце вільне.
Ложка тоне в юшці. Чи то мені, просто їжа не смакує.
Мовчимо. Олег кришить хліб до супу. Перемішує ложкою, їсть, злегенька присьорбуючи. Ложка здається надто тонкою й крихкою у великі^ грубуватій руці Олега. Йому б доброго дерев'яного ополоника й трилітрову миску юшки.
Мовчимо. Степан виловлює шматочки м'яса. Жує поволеньки, розсудливо, як добре вихована дитина.
Напевно, тому мовчимо, що по восьми годинах невпинного гуркоту добре знаєш ціну слова і не хочеш говорити абищо. В цеху перемовляємось радше рухами, поглядом, та й то в разі крайньої потреби...
Олег доїдає останню ложку супу, відсуває тарілку, стирає зі столу паперовою серветкою крапельку рідини. Так, як удома. Ніби не знає, що за ним тут поприбирають і заберуть тарілку.
. — їж, — киває мені головою Олег. — їж, Старий не прийде. Дарма чекаєш. Не прийде, кажу, чого так дивишся, ніби не бачив мене ніколи?
— Дурне говориш. Чому б мав не прийти?
— Якщо хочеш знати, я теж так думаю, — говорить Степан. — Не прийде, і ти сам винен, якщо хочеш знати.
Я їм не вірю. Не може цього бути. Старий прийде. Це наш стіл, ми тут завжди обідаємо. Старий прийде. Він не міг ані розгніватись, ані образитись. Хіба що я зовсім не знаю ного.
Старий ні на кого не схожий. Він може сказати: "Дивись, хлопче, яка гарна он там іде, ех, яка гарна! Та не туди дивишся, сліпаку, не та — он та друга, русява. Що? Не подобається тобі? Таж якраз тим і гарна, що от-от дитину вродить, дивись, яка горда, як іде. Жодна жінка доти не буде гарною, поки дитини не вродить. Вона тоді знає, для чого на світі живе, а я знаю, що мені смерть не страшна, якщо жінка дитину вродить. І нехай би десятьох вродила, то мені тоді й зовсім не страшно буде вмерти. Але ж то таки гарна, така що раз..."
Хтось би дивився і не зрозумів, що гарна. Звичайна. Волосся коротеньке, ніс і губи поприпухали, в плечах заширока, і хода важка — а Старий каже, що гарна. Бо справді — гарна.
. Старий бачить те, чого відразу й не зауважиш. Хто нашої роботи, наприклад, не знає, той не відрізнить шліфованого екрана від нешліфованого. Такому тільки треба аж зображення в телевізорі показати при нешліфованому екрані, тоді він врешті втямить, що тут щось не так.
Чи не так само і з тією русявою жінкою. Один запримітить лише коротеньке волосся, припухлі губи й заширокий ніс, а Старий, напевно, бачить уже наперед: як вона тримає в руках дитину, як дитина вхопила в кулачок пасмо волосся материного, а мати сміється, і коли вона сміється, то припухлі губи веселішають, стають вологі від блиску зубів, і жінка гарна, і дитина гарна, і сміх гарний. Старий це бачить.