Кадлу вимінював ці товари за білосніжну кістку морського однорожця та за зуби мускусної кабарги, що в такій самій ціпі, як і перли. Він торгував з південними ескімосами, а ті, зі свого боку, торгували з китоловами, що наїжджають у холодні краї. Тож часто траплялось, що казанок довго подорожував, перш ніж попасти в снігову хижку ескімоса.
Кадлу, як хороший мисливець, мав у запасі багато гарпунів, дротиків та іншої зброї. Він був ватажком племені, або, як його звали, "людина, що все знає з досвіду". Проте він не зловживав своєю владою і тільки іноді радив одноплеменцям перебратися на полювання в інше місце. Зате син його Котуко, граючись з ровесниками, любив, щоб його слухали.
Котуко минуло чотирнадцять років, і він вважав себе вже за дорослого чоловіка. Йому набридло плести сильця на морську птицю та м'яти оленячі й тюленячі шкури. Адже це роблять цілими днями жінки й діти, а чоловіки ходять полювати. Йому хотілось бувати в "домі пісень", де вечорами сходилися мисливці й ворожбит, загасивши вогонь, розповідав страшні казки. Тоді ввижалися мисливцям різні жахи: їм здавалося, ніби вони чують, як Дух Північного Оленя ходить по даху, і вони починали вірити, що коли висунути списа в нічну темряву, то він почервоніє від гарячої крові.
Бажалося Котуко кинути свої великі чоботи в сітку, як те робив його батько, й піти погратися з мисливцями. Загалом йому хотілось, щоб його мали за дорослого, та старші сміялись і говорили:
— Стривай, прийде ще й твій час! Ти ще не знаєш, що таке "перев'язка"!..
Та тепер, коли батько погодився назвати його іменем цуценя, Котуко дуже зрадів. Ескімос не віддасть синові доброго собаку, якщо підліток іще не вміє правувати, а сам Котуко давно вже думав, що вміє робити все на світі.
Коли б цуценя не було залізного здоров'я, то напевно пропало б від перегодовування та надмірної роботи. Котуко зробив йому маленьку упряж і цілісінький день ганяв його, покрикуючи: "Направо!", "Наліво!", "Стій!" Цуценяті це зовсім не подобалось, але ще гірше дісталося йому, коли вперше запрягли його в сани. Песик спокійно сидів собі на снігу й грався ремінцем із тюленячої шкіри, що тягся від його збруї до грубого ременя-піту, що був замість дишла. Зненацька увесь запряг рушив, і песик відчув, як важкі сапи покотились і потягли його по снігу, а Котуко реготав до сліз. І от настали для молодого пса тяжкі часи: невгамовний батіг свистів над головою, як вітер над сніговою пустелею; інші собаки кусали його, бо він не тямив свого діла; упряж муляла; у кімнаті йому було не вільно спати, а натомість доводилось тулитись у найхолоднішому місці в сніговому коридорі. Кепсько велося в цей час песикові!
Хлопець так само навчався разом із своїм псом, адже керувати ескімоськими саньми — непроста справа. Кволих собак запрягають ближче до погонича. У кожного собаки своя окрема збруя: від збруї під лівою передньою ногою тягнеться ремінець, що пристібається до грубого ременя-піту петлею та ґудзиком. Його легко можна відстібнути й на якийсь час випрягти собаку. Це дуже важливо, бо молоді собаки нерідко заплутуються задніми ногами у своїх ремінцях і намулюють собі криваві рани. На ходу вони граються одне з одним або гризуться, і весь упряж переплутується так, що трудно буває довести його до ладу.
Багатьох прикрощів можна уникнути, коли спритно орудуєш батогом. Кожен ескімоський хлопчик намагається набути досконалості в цьому; проте завжди легко хльоснути батогом по землі й, навпаки, трудно на повному ходу, нахилившись уперед, влучити в собаку, який завинив. Коли нагримаєш на одного собаку й назвеш його ім'я, а в цей час ненароком удариш іншого, то обидва погризуться одне з одним. Знов-таки, коли їдеш із товаришем і почнеш із ним розмовляти чи заспіваєш пісню, то собаки зупиняться, обернуться і, присівши, будуть слухати.
Багато разів з Котуко траплялася біда: то забував, зупинившись, підперти сапи, й собаки затягували їх, то рвав ремені й дишло. Нарешті він вивчився добре правувати, й тоді йому доручили зяпряг на вісім собак і легкі сани. Він почав вважати себе за статочного чоловіка і, пишаючись, щодуху шугав саньми по слизькому льоду. Він їздив за десять миль до тюленячих ополонок і там випрягав великого чорного вожая, що в запрягу вважався за найрозумнішого пса.
Тільки почує вожай близьку ополонку, як Котуко перекине сани й підіпре їх, увіткнувши глибоко в сніг пару підрізаних оленячих рогів; це він робив для того, щоб собаки по втекли. Сам він обережно підповзав до ополонки й ждав, поки тюлень випливе подихати повітрям. А коли тюлень випливав, кидався на нього зі списом та арканом. Убивши тюленя, Котуко витягав його на лід і з допомогою чорного вожая тяг до саней. Упряжні собаки вили й скиглили: їм кортіло заволодіти ласою здобиччю. Котуко відганяв їх, б'ючи батогом до крові, поки замерзне тюленяча туша. Вертатися додому було нелегко. Доводилося перетягувати навантажені сани через крижані горби, а собаки замість везти, ставали й пожадливо зирили на м'ясо. Нарешті, натрапивши на вкорочену дорогу, вони щодуху кидалися вперед. Котуко заводив пісні повернення з ловів, і з кожної снігової хижки його вітали радісні голоси.
Коли Котуко-пес зовсім виріс, йому настало краще життя. Помалу він здобував собі вигідніше становище між товаришами, і якось під час годівлі він переміг великого чорного вожая; відтоді він став на перше місце в запрягу. Його припрягали до довгого ременя, на два метри спереду інших собак; він мусив стежити за своїми товаришами, щоб ті не гризлися ні в упряжу, ні без упряжу. За це він мав відзнаку — грубого важкого нашийника з мідного дроту. Іноді його закликали до хижки й годували вареним м'ясом, а часом йому дозволяли спати на лаві поруч із Котуко.
З цуценяти вийшов добрий мисливський собака. Він був такий сміливий, що не боявся навіть худорлявого полярного вовка, перед яким тремтять усі собаки.
З дня в день, з ночі в ніч вони були на ловах. Хлопець, закутаний в хутро, і кудлатий рудий звір з маленькими очицями та гострими білими зубами були нерозлучні товариші.
Вся ескімосова турбота — це добути м'яса та звірячих шкур собі та своїй сім'ї. Жінки шиють із шкур звірячими жилами одежу. Іноді вони допомагають ловити сильцями якого-небудь дрібного звіра. Проте найосновнішу їжу,— а їдять ескімоси дуже багато,— мусять добувати чоловіки.