Дівчина штовхнула собак до Котуко і, сміючись, промовила:
— Оце ж і є Квікверн, що показав лам тверду землю. Подивись: у нього вісім ніг і дві голови. _
Котуко перерізав ремінь, що зв'язував псів, і тоді обидва кинулися до нього з радісним пищанням, немов намагаючись розповісти, як вони одужали. Котуко помацав їм ребра — обидва пси зажиріли, обросли густою вовною.
— Вони знайшли собі харч,— сказав Котуко, усміхаючись.— Я так гадаю, що ми ще не скоро підемо до Седни. Моя т о р н а к а прислала їх сюди. Вони одужали.
Поластившись до господаря, собаки, що кілька тижнів бігали разом і полювали, кинулися одне до одного й почали борюкатись.
— Голодні собаки не борюкаються,— зауважив Котуко.— Виходить, що вони натрапили на тюленів. Тепер ми можемо спокійно заснути. Ми добудемо собі їжі.
Коли Підлітки прокинулись і вийшли з хижки, то побачили, що море вільне від криги біля північного берега острова, а крижини, що одірвалися, погнало далі, до землі.
Перші звуки морського прибою тішать серце ескімоса, бо вони провіщають йому близьке літо.
Котуко й дівчина, всміхаючись, узялися за руки: плюскіт моря серед криги нагадував їм про лососів, про північних оленів, про запашні вербові бруньки. На очах у них море почало вкриватися крижаною плівкою (ще було дуже холодно), але вдалині видніла ясно-червона смуга світла — це пробивалось сонце після довгого зимового мороку. От ніби сонце тільки позіхнуло після свого тривалого сну — так швидко згасла та смуга світла. Але це звістувало, що зима мінятиметься на літо; ніщо вже не могло стримати пробудження природи.
Собаки якраз гризлися за мертвого тюленя. Після бурі, що розганяє рибу, тюлені завжди вирушають тукати собі поживу. Це був перший тюлень; за ним того самого дня вийшло їх двадцять чи й тридцять.
Незабаром сотні чорних голів визирали з води й темними плямами маячили поміж плавучих крижин.
Як приємно було попоїсти тюленячої печінки, по вінця налити в каганець свіжого жиру, щоб яскраво запалало полум'я!
Заледве льодова поверхня моря стала досить міцна, як Котуко й дівчина навантажили санчата тюленячим м'ясом, запрягли собак і щосили їх погнали. Як і раніш, мороз був великий, та їхати з повними саньми легше, піж полювати надголодь. На березі в снігу вони закопали двадцять п'ять тюленячих туш на запас і поспішили додому: їх турбувала доля одноплеменців. Собаки теж тямили, що прямують додому, і за два дні вже гавкали, наближаючись до селища Кадлу. їм відгукнулося тільки три собаки, решту поїли, і в житлах було майже темно. Коли Котуко вигукнув: "М'ясо!" — йому відповіло лише кілька людських голосів. Проте коли він перегукав усіх на ім'я, з'ясувалося, що всі живі.
За годину в хижці Кадлу горіли вже каганці, над якими закипав казанок, а зі стелі, де танув сніг, скрапували краплини. Аморака варила обід на все селище. Маленький її хлопчик жував шматок свіжого білого сала. Довкола вогню сиділи кружка мисливці й досхочу наїдалися тюленячого м'яса. Котуко й дівчина розповідали про свої пригоди. Собаки також сиділи в хижці й нашорошували вуха, коли в розмові згадувались їхні імена. Ескімоси кажуть, що собака, який видужав від божевілля, більш пі коли не заслабне на цю хворобу.
— Т о р н а к а таки не відцуралася нас,— розповідав Котуко.— Буря вила, тріщав лід, тюлені ганялися за рибою, що її розлякала буря. Нові тюленячі дірки близько звідсіля — за два дні ходи. Хай кращі мисливці підуть завтра по тих двадцятьох п'ятьох тюленів, яких я закопав у снігу. А як з'їмо це м'ясо, то ще підемо на лови.
— А ви що робитимете? — підлесливо спитав хлопця ворожбит — так само підлесливо, як завжди розмовляв з Кадлу, що був не тільки ватажком племені, а й місцевим багатієм. ч
Котуко глянув на дівчину і спокійно відповів:
— Ми поставимо собі хату.
І показав рукою на північний захід від хати Кадлу — в той бік ескімоси звичайно поселяють жонатого сина чи заміжню дочку.
Дівчина похитала головою і повернула руки долонями догори. Вона була чужинка; її прийняли з жалю, щоб не вмерла з голоду, і вона нічого не мала на посаг.
Тоді Аморака зіскочила з лави, на якій сиділа, й почала кидати дівчин і на коліна різне хатнє начиння: кам'яні каганці, залізні скребла для обробки шкур, бляшані казани, оленячі шкури, оздоблені зубами кабарги, і справжні сталеві голки. Це був дуже багатий посаг, який тільки буває в країні холоду. Дівчина вклонилася до самої землі.
— І їх так само на додачу,— сказав, сміючись, Котуко, показуючи на собак, що намагалися лизнути дівчину в обличчя.
— Так,— промовив ворожбит, багатозначно відкашлюючись, от ніби він весь час був замислений.— Тільки залишив пас Котуко, як я пішов у Дім Пісень і цілими ночами співав закляття, викликаючи духа Олоня. Завдяки моїм пісням знялася буря, що поламала лід, і обидва собаки вивели Котуко з небезпеки. Це моя пісня прислала йому тюленів. Тіло моє лежало тут, але дух літав понад кригою і показував шлях Котуко й собакам. Усе це зробив я!
Після доброго обіду всім хотілося спати, і піхто не став сперечатися з ворожбитом. А він узяв собі ще шматок вареного м'яса і ліг спати поруч з іншими в теплій, ясно освітленій хаті, що просякла запахом жиру.