К о т и г о р о ш к о. Котигорошком... Котигорошком. Мамо! (Надія раптом спалахнула в його оченятах). Мамо, а може, наша Оленка ще жива? Може, брати мої у неволі томляться, на злого Змія роблять?
М а т и (з виразним сумом). Хто ж до нього добереться? Хто його здужає? Старі люди кажуть — тяжкий до нього шлях, тяжкий і небезпечний.
Вбігають діти.
Б а т ь к о. Агов, сину, а йди-но сюди, щось покажу тобі.
К о т и г о р о ш к о (підходить). Що покажете?
Б а т ь к о. Бачиш?
К о т и г о р о ш к о. Камінь.
Б а т ь к о. Камінь-то камінь, та глянь, сину, який він великий! Це ж нам тут криниці не викопать, коли його звідси не забрати. Ось я людей гукну, хай допоможуть.
К о т и г о р о ш к о. А може, не треба, тату? Може, самі впораємось?
М а т и. Ой ні. Де там його вам підійняти.
Б а т ь к о (гукає). Агей, сусіди, а йдіть на хвилинку. Куме Павло! Куме Грицько! Степане! Микито! Агей! Ходіть-но сюди!
Сходяться чоловіки, жінки.
С у с і д и. Що тут у тебе?
Б а т ь к о. Та камінь. Сам не виверну, може, гуртом якось.
Ану, беріться!
Пробують.
Ану, ще раз, дружніше візьмемось!
Скидають свити, пробують знову.
С у с і д и. Бачу я, нам цього каменя не викинути. Тут треба пару добрих волів запрягти...
— Та й то чи витягнуть.
— Без волів навіть з місця не зрушимо.
К о т и г о р о ш к о. А дайте, тату, я попробую.
Б а т ь к о. І не пробуй. Де це видано, щоб у твоїх літах...
Всі сміються, але сміх уривається, коли Котигорошко вивертає камінь, бере на руки.
М а т и (злякано кричить). Сину!.. Ой сину, що ти робиш? Покинь, бо розчавить тебе. Сусіди. Покинь!
— Підірвешся!
— Скалічиш себе!
К о т и г о р о ш к о. І чого це ви так злякалися? Він не важкий для мене. Ось я його віднесу звідси, та й хай собі котиться до річки.
Б а т ь к о (здивовано). Камінь... Такий камінь підійняв.
Входить Капшивий дід, обвішаний торбами.
Д і д. А подайте милостиню старому, немічному... Подайте. не минайте...
К о т и г о р о ш к о. Почекайте, діду, ось камінь віднесу. (Несе, кидає).
Чути, як загуркотіло.
С у с і д и. Радій, мати, що такого сина маєш.
— Лицар зростає в тебе.
— Коли б мені отакого сина.
— Це наш захисник росте.
— Жили по сусідству, а й досі не знали, що в хлопця така сила богатирська.
М а т и. Люди добрі, я й сама не знала.
С у с і д к а. І звідки вона в нього взялася?
М а т и. Мабуть, від отієї дивної горошини, що він її з'їв маленьким.
Входить Котигорошко.
М а т и (обмацує його). Цілий... не ушкоджений... Руки теж цілі, плечі... голова...
К о т и г о р о ш к о (до жебрака). Зараз, дідусю, щось вам винесу. Почекайте. (Побіг до хати).
Старого оточили люди.
С у с і д к а. Здалеку йдеш, жебраче?
Д і д. Ой, здалеку. Ходжу по землі, прислухаюся, до горя людського придивляюся.
Б а т ь к о. І що ж ти, діду, побачив, що почув?
Д і д. Коли б сльози зібрати народні — повноводної ріки не було б на світі. Плачуть сироти, плачуть вдови, плачуть матері. Проклинають Змія, ждуть богатиря. Та на світі ще немає такого молодця, який би міг помірятися з ним своєю силою.
С у с і д к а. Не кажи, діду. Росте такий богатир.
К о т и г о р о ш к о (вибігав з окрайцем хліба). Візьміть, дідусю!
Д і д. А де ж той богатир?
С у с і д к а. Та оцей хлопчина, що стоїть перед тобою.
Д і д (розглядає Котигорошка). Звати ж тебе як?
К о т и г о р о ш к о. Та ім'я моє просте — Іван, а прозивають Котигорошком. Беріть же, діду, окраєць.
Д і д. Спасибі, сину, за твоє добре серце, що бідним людям "е відмовляєш. Хай тобі сили прибавиться. Я по землях ходитиму, я людям говоритиму: у такому-то селі, у таких-то батьків росте син-богатир, який, може, колись піде воювати зі Змієм.
К о т и г о р о ш к о. А піду! Неодмінно піду!
Д і д. І здолаєш його?
К о т г о р о ш к о. Не знаю. Пролітав оце він над селом. Листя з дерев обсипалось. А який з себе Змій — так і не довелось побачити.
Д і д. Він сильний. Його важко звоювати. (Пильно приглядається до Котигорошка).
К о т и г о р о ш к о. А що це ви так дивитесь на мене?
Д і д. Запам'ятати хочу, який ти є молодець. Та ще хочу тебе попередити: тяжкий до Змія шлях, небезпечний. Не раджу тобі, хлопче, з дому вирушати, бо не дійдеш ти до синього моря.
К о т и г о р о ш к о. Дійду! По сонцю та по зорях потрібні шляхи шукатиму, а дійду!
Д і д (кричить). Ні! Ти світу сонця більше не побачиш! (Зводить руки до неба).
Враз настає тьма, вітер. У тьмі чується зляканий голос матері: "Людоньки! Це не старець, це — Змій! Рятуйте!" Кидається, щоб захистити сина, але дужий вітер звалює її, як і інших, на землю. Блискавка, грім. Зникає тьма. Всі люди, повалені вітром, лежать. Тільки один Котигорошко стоїть, закривши очі ліктем. Підбігає до нього мати.
М а т и (з жахом). Сліпий...
К о т и г о р о ш к о. Ні, мамо, я... бачу! (Одводить лікоть від очей). Авжеж, бачу... тільки очі дуже болять.
М а т и (обнімає його, цілує). Синочку мій!
С у с і д к а (придивляється до своєї дитини, скрикує). Убив!.. Люди... Змій дитя моє вбив... (Виходить).
В с і. Дитя убив...
Хтось б'є в залізну рейку. Вбігає хлопець.
Х л о п е ц ь. Чи чули, люди, що Змій наробив?
В с і. Що? Не чули... Кажи!
Х л о п е ц ь. Хати поспалював, людей повбивав на тому кінці села.
Б а т ь к о. Гляньте, он знову горять.
В с і. Теж Змій підпалив.
— Життя нам від нього нема.
— Спокою не знаємо...
— Доки терпіти будем?
Б а т ь к о. А що робити? Що? Хто може силою своєю з ним помірятись? Хто?
К о т и г о р о ш к о. Я поміряюсь... Я піду!..
М а т и. Куди, сину? Куди ти зібрався йти?
К о т и г о р о ш к о. До синього моря, мамо, де Змій живе. Хочу битися з ним смертним боєм!
Б а т ь к о. Котигорошку, сину мій! (Обнімає його). Важко мені розлучатися з тобою. Та я знаю: святе діло — за волю народну битися. Я згоден... Іди! (Цілує його в лоб).
М а т и. Котигорошку... Синочку мій... Єдиний ти у мене, сину, єдиний...
С у с і д и. Виряджай, мати, сина-лицаря в дорогу.
— Тільки йому під силу зі Змієм воювати.
— За народну правду горою статні
Пішла мати до хати.
К о т и г о р о ш к о. Прощайте, тату!
Б а т ь к о. Прощай, сину. Дивися ж там... Будь обережним, бо Змій хитрий і підступний. Ну, а коли вже з ним доведеться битися, не відступай. Будь сміливим у бою.