— Якби ви знали, що п'ятдесят скарбів були зариті над річкою в якомусь конкретному місці, яке простягається, скажімо, на шістсот метрів, ви шукали б їх?
— Бракує тільки річки.
— Ні, і річка є. Ви хочете шукати скарби?
— Для вас?
— Разом зі мною — порівну.
— А річка?
Ледь помітна посмішка Перкена вкрай розізлила Клода.
— Ходімо, я покажу.
У коридорі, який вів у каюту Клода, Перкен поклав руку на плече молодика:
— Вчора ви натякали, що поставите на карту все до останнього. Ви це мали на увазі?
— Так.
Клод думав, що мапа лежить розгорнута на ліжку, але бой склав її. Він розгорнув мапу знову.
— Ось озера. Всі ці червоні крапочки означають храми.
— А голубі?
— Мертві міста Камбоджі, які вже обстежені. Проте я вважаю, що є ще інші. Ви бачите, як багато червоних крапок тягнеться вздовж чорної лінії?
— Що це?
— Королівська дорога — дорога, яка з'єднувала місто Ангкор з озерами в долині річки Менам. Колись була така ж важлива, як і канал між Роною і Рейном у середні віки…
— Храми тягнуться вздовж лінії до…
— Сама місцевість не така вже й важлива: до областей, які СПРАВДІ обстежені. Я скажу ось що: користуватися самим компасом, аби вірно йти давньою дорогою і натрапити на храми, достатньо. Якби Європа була вкрита лісами, було б безглуздо вважати, що, йдучи з Марселя до Кельна через Рону і Рейн, ви не натрапите на руїни церков… І не забувайте: інформацію стосовно обстежених областей можна перевірити, що я й зробив. Про це написано в спогадах мандрівників…
І, відповідаючи на німе запитання Перкена, додав:
— Ні, я не впав з неба, а прочитав напис санскритською мовою, яка, як бачите, також може іноді стати в пригоді. Про це пишуть службовці, які відважились побувати там, за кілька десятків кілометрів од нанесеного на мапу району.
— Невже ви гадаєте, що ви перші побачили це на мапі?
— Топографічна служба зовсім не цікавиться археологією.
— А Інститут Франції?
Клод розкрив "Інвентар" на позначеній сторінці з підкресленими місцями: "Потрібно ще провести дослідження пам'яток поза нашими маршрутами… Ми зовсім не претендуємо на те, що наш перелік завершений…"
— Це звіт останньої археологічної експедиції.
Перкен роздивився мапу.
— За 1908 рік?
— Від цього року і аж до війни не було нічого цікавого, потім почалося детальне вивчення. Але все це лише початки. Перевірка фактів шляхом співставлення дозволяє мені з певністю стверджувати: відстань, яку подають тут в одиницях виміру тодішніх мандрівників, повинна бути виправлена, крім того, уздовж дороги потрібно перевірити твердження, що подаються в легендах, — вони повні цікавих обіцянок… Мова йде лише про Камбоджу; у Таїланді, як вам відомо, ще нічого не зроблено.
— Про що ви думаєте? — запитав Клод.
— Бусоль допоможе визначити загальний напрямок; чи берете ви до уваги свідчення тубільців?
— Лише тих, чиї села розташовані близько від давньої дороги.
— Гаразд… Я знаю досить багато таїландців, які розповідають про це. Зрештою, я сам бачив ті храми… Це старовинні брахманські споруди, чи не так?
— Так.
— Отож ніякого фанатизму, бо ми весь час будемо серед буддистів… Задум, можливо, не такий уже й фантастичний… Ви добре розумієтесь на цьому мистецтві?
— Від певного часу тільки те й роблю, що вивчаю його.
— Відколи? Скільки вам років?
— Двадцять шість.
— Гм…
— Я знаю, що виглядаю молодшим.
— Ні, це не було здивування, це була… заздрість.
У його тоні не було й тіні іронії.
— Французька адміністрація дуже не любить…
— Я був у відрядженні.
На якусь мить Перкен від здивування замовк, потім проказав:
— Я починаю розуміти все більше й більше…
— О, це всього лише безплатне відрядження! Наші міністерства не такі вже і скнари.
Клод зустрівся з таким люб'язним та пишномовним керівником відділу; в порожніх коридорах висіли примітивні мапи, на яких у сонячному промінні виднілися містечка Вьєнтьян, Тімбукту й Джібуті, обведені великими рожевими колами, і скидалися на столиці; кумедне поєднання — золото й гранат…
— Я бачу зв'язки з ханойським інститутом і ордер на примусове залучення, — зауважив Перкен. — Небагато, але все ж таки…
Він знову втупився в карту.
— Транспортуватимемо на візках.
— А що з тими шістдесятьма кілограмами, встановленими регламентом?
— Нічого. Це не має жодного значення. Від п'ятдесяти до трьохсот кілограмів залежно… залежно від того, що вам трапиться. Отже, візки. Але якщо протягом місяця нічого не трапиться…
— Та ні! Адже ви добре знаєте, що масив Дангрек зовсім не досліджений…
— Але не настільки, як ви це собі уявляєте.
— …і що тубільцям відомі храми. Чому не настільки, як я це собі уявляю?
— Ми ще повернемось до цього… — Він на мить замовк. — Я добре знаю французьку адміністрацію. Ви — чужинець, тому вона буде створювати всілякі перепони. Проте ця небезпека не така вже й велика… Є інша небезпека, яка вдвічі більша.
— Інша?
— Там можна зостатися назавжди.
— Меойці?
— Так, вони, але, крім них, є ще джунглі й лихоманка.
— Я думав про це.
— Гаразд. Давайте поговоримо про гроші.
— Все дуже просто — маленький барельєф або статуя коштують десь близько тридцяти тисяч франків.
— Золотих?
— У вас надто великий апетит.
— Тут уже нічого не вдієш. Мені вистачить десять тисяч. А вам — двадцять.
— Двадцять.
— Не бозна-скільки. Але якщо барельєф гарний — наприклад, танцюристка, — він буде коштувати принаймні двісті тисяч франків.
— Із скількох брил він складається?
— З трьох, чотирьох…
— А ви впевнені, що продасте їх?
— Звичайно. Я знаю найвідоміших фахівців у Лондоні і в Парижі. Крім того, дуже легко можна організувати публічний розпродаж.
— Легко, але довго.
— Ніхто вам не боронить продавати відразу, тобто без публічного розпродажу. Ці речі рідкісні — ціни на них стрибнули вгору відразу після війни.
— Ще одне — припустимо, що ми знайшли храми…
— Ми, — пробурмотів Клод.
— …як ви думаєте від'єднати найбільш вартісні брили каміння?
— Це буде не так легко. Я про це думав…
— Наскільки я пригадую, каміння досить масивне.
— Так, але кхмерські храми збудовані без цементу і не мають фундаменту — мов іграшкові замки з доміно.
— Нічого собі доміно — п'ятдесят сантиметрів у перерізі і метр довжини… Це близько семисот п'ятдесяти кілограмів ваги!..