— Йому потрібні гроші… — повторив про себе Клод.
— Це не те життя, яке коштує дорого, — мовив товстун.
— Ви працюєте лісником?
— Ні. Начальником пошти.
І Клода, мов приступ лихоманки, знову заполонила настирлива думка: він-бо міг розпитати цього чоловіка про ту страшну гру, у яку надумав зіграти.
— Чи вам доводилось подорожувати на візках?
— Звичайно. Більш того — я сам ними правив!
— Який вантаж вони можуть перевозити?
— В усякому разі, не дуже важкі речі…
— Ну, наприклад, каміння…
— Допустима вага — до шістдесяти кілограмів.
"Оскільки така вага визначена колоніальним законом, хоча той існує, по суті, лише на папері, доведеться відмовитись від візків, — міркував Клод, якого вже переслідував страх перед незнайомими джунглями. — І жодній людині не під силу нести на собі протягом місяця двохсоткілограмовий блок. Хіба що зможуть слони?"
— Кажете, слони, юначе. Я вам ось що скажу — це досить хитромудре питання. Люди вважають, що слон тендітний. Але це не так: слон зовсім не тендітний. Трудність полягає в тому, що тварина не любить ні нош, ні ремінців, бо вони лоскочуть її. Що ви робите, га?
— Я вас уважно слухаю.
Товстун добродушно поклав руку на плече Клода.
— Берете гуму з будь-якого автомобільного колеса і чіпляєте її, мов круглу серветку, на шию слона. Потім прив'язуєте до неї те, що вам потрібно… Це вже зовсім просто. Гума м'яка, розумієте?
— Чи можна добратися на слонах до Далекої Півночі, до Ангкора?
— На Далеку Північ?
— Так.
Товстун на хвилю замовк.
— Ви маєте на увазі Дангрек?
— Аж до Се-Муна.
— Біла людина, яка відважилась би на це без товариша, приречена на загибель.
— Чи можна десь роздобути слонів?
— Врешті-решт це справа ваша… По-перше, мені дивно, навіщо слони. Все одно ніщо не втримає тубільців од бажання податися саме туди. Ви наражаєтесь на небезпеку потрапити до рук нескорених меойців, а це вже не жарти. До того ж у найдальших селах тубільці заражені малярією (повіки голубі — ніби їх лупцювали кілька днів поспіль) і ні до чого не придатні. Не виключена можливість, що ви потрапите до рук поліції — ох, ті лягаві!.. Проте, гадаю, на сьогодні досить… Ви не хочете прогулятися? Ось шлюпка…
— Ні.
У голові Клода безперестану снували думки: "Виходить, гроші потрібні йому не для життя… Це факт. Тоді навіщо?" І не страх перед джунглями, а саме ця неприхильна, не позбавлена величі легенда, яка, в'їдаючись у мозок, була для Клода такою самою реальністю, як навколишня нічна пітьма. Звуки сирен, якими освітлені кораблі підкликали до себе човни, довго бриніли в насиченому вологою повітрі, аж поки їх поглинула індійська ніч. Його думки про Схід розчинялися в цій фантастичній і плинній атмосфері. Від теплого подиху вітру очі Клода зволожилися. Перкен уже видавався йому не просто диваком, а людиною-пристосуванцем. Як і всі ті, хто повстає проти світу, Клод інстинктивно шукав подібних до себе і прагнув, щоб вони були видатними; тут він зовсім не боявся, що обдурює самого себе. Якщо цей чоловік потребує грошей, які так і шурхотять у його розповідях, то, очевидно, зовсім не для того, аби колекціонувати тюльпани… Навіть капітан казав: "Зараз його цікавлять гроші…"
Та й начальник пошти прорік: "Європеєць, який спробує добратися туди сам, приречений…"
Європеєць, який спробує добратися туди сам, приречений…
О тій порі Перкен мусить бути в барі.
II
Клодові довго не довелося його шукати — Перкен сидів за столиком, сплетеним з очерету, який офіціанти винесли на палубу; однією рукою він тримав келиха, що стояв на скатертині, другою сперся на борт і, здавалося, розглядав вогні, які мерехтіли в глибині порту.
Клод почувався незручно.
— Це моя остання пристань! — мовив Перкен, показуючи на вогні вільною рукою.
Освітлена лише з лівого боку вогнями пасажирського теплохода будівля порту бовваніла під уже чистим, усіяним зірками небом. Перкен різко обернувся до Клода, і той був уражений сумним виглядом його обличчя.
— За годину відпливаємо… Що означає для вас приїзд?
— Діяти, а не мріяти. А для вас?
Перкен махнув рукою, ніби хотів відбутись жестом, та все ж таки відповів:
— Марна трата часу…
Клод запитально подивився, однак Перкен заплющив очі.
"Погані справи, — подумав молодик, — проте спробуємо інакше".
— Чи доводилось вам бувати серед нескорених племен?
— Кажучи про марну трату часу, я не це мав на увазі. Навпаки.
Клод не відступав і запитав навмання:
— Що навпаки?
— Там я маю майже все.
— За винятком грошей. Хіба ні?
Якусь мить Перкен мовчки розглядав його, потім запитав:
— А хіба вони є там?
— Треба шукати!
— Можливо…
Клод завагався. Здалеку долинав урочистий церковний наспів, який раз у раз глушив клаксон якогось одинокого автомобіля.
— У джунглях — від Лаосу аж до самого моря — є багато храмів, невідомих європейцям…
— А! Золоті боги… Облиште!..
— Барельєфи та статуї — не золоті, але цінність їхня не в тому…
Клод ще вагався.
— Ви не проти заробити двісті тисяч франків?
— Це ви дізналися від вірменина? Я з цього не роблю ніякої таємниці. Є ще могили фараонів…
— Невже ви гадаєте, пане Перкен, що я шукатиму могили фараонів серед котів?
Здавалося, Перкен замислився. Роздивляючись його, Клод відкривав для себе, що перед жіночою принадою факти так само безсилі, як і перед силою волі деяких чоловіків. У цю мить не існувало ні історій з коштовностями, ні біографії цього чоловіка. Він стояв тут настільки реальний, що вчинки з його колишнього життя, мов сни, існували самі по собі. Клод запам'ятовував лише ті факти, які вдовольняли його почуття. Чи буде він нарешті відповідати?
— Давайте трохи пройдемося.
Вони мовчки ступили кілька кроків. Перкен не зводив погляду з жовтих вогнів порту, над яким простяглеся всіяне блідими зорями небо. Незважаючи на ніч, тепле повітря, наче чиїсь мокрі руки, торкалося шкіри Клода. Він дістав із пачки цигарку, але потім роздратовано пожбурив її в море.
— Мені доводилося бачити багато храмів, — нарешті обізвався Перкен. — Проте не всі вони оздоблені…
— Не всі, але багато.
— Кассірер3 заплатив мені в Берліні три тисячі золотих марок за дві статуетки Будди, які дав мені Дамронг4… Але шукати пам'ятки!.. Краще вже шукати скарби, як тубільці…