Гудвін сидів на галереї, де був найгустіший холодок, і диктував листи своєму секретареві, місцевому уродженцю, здібному юнакові з хворобливо жовтим обличчям. У домі снідали рано – на американський манір, і минуло вже добрих півгодини, як Гудвін устав з-за столу.
Знедолений підійшов до сходів і помахав рукою.
– Доброго ранку, Блайте, – сказав Гудвін. – Заходьте й сідайте. У вас до мене яка-небудь справа?
– Мені треба поговорити з вами наодинці.
Гудвін кивнув секретареві. Той вийшов у сад. став під мангровим деревом і запалив сигарету. Блайт сів на його місце.
– Мені потрібні гроші, – почав він намогливо.
– Вибачте, – сказав Гудвін, з такою ж прямотою, як і його гість, – але грошей я вам не дам. Ви доп'єтесь до смерті, Блайте. Ваші друзі зробили все, що могли, аби поставити вас на ноги. Але ви самі не хочете підійматись. Дати вам гроші – це значить допомогти вам занапастити себе.
– Знаєте що, голубе, – сказав Блайт, відхилившись назад разом із кріслом, – облишмо поки що політичну економію. Мова про інше. Я люблю вас, Гудвіне, але я прийшов устромити вам ніж під ребра. Сьогодні вранці мене викинули з салуна Еспади, і я хочу, щоб суспільність заплатила мені за цю образу.
– Я не викидав вас.
– Все одно: ви – представник суспільності; і, зокрема, ви – моя остання надія. Я вимушений зробити це, голубе мій; я вже пробував раз – ще місяць тому, коли секретар Досади копався тут у справах. Але тоді я не міг. Тепер – інша річ. Мені треба тисячу доларів, Гудвіне. І вам доведеться дати їх.
– Тільки тиждень тому, – сказав Гудвін усміхаючись, – вам досить було одного срібного долара.
– Це означає, – розв'язно відказав Блайт, – що я тоді був іще добропорядною людиною, хоч і в великій скруті. Одне песо вартістю сорок вісім центів – недостатня плата за гріх. Але – ближче до справи. Я – негідник із третього акту, і я заслужив собі тріумф, хоч, може, й ненадовго. Я бачив, як ви поцупили саквояж покійного президента... з грошиками. О, я знаю, це – шантаж! Але я недорого візьму з вас. Я знаю, що я – дешевий негідник, прямо з комедії, але ви – один із моїх найближчих друзів, і я не хочу дуже натискати на вас.
– А не можете ви докладніше? – кинув Гудвін, спокійно перебираючи аркуші на столі.
– Можу, – відповів Вельзевул. – Мені подобається, як ви ставитесь до справи. Я терпіти не можу всякої театральщини й заздалегідь попереджаю, що в моєму оповіданні не буде ні фейєрверків, ні бенгальського вогню, ні фіоритур на саксофоні.
Того вечора, коли безпритульне превосходительство прибуло до Кораліо, я був дуже п'яний... Вибачте, що я так пишаюся цим фактом, але мені коштувало тоді героїчних зусиль досягти такого щасливого стану. Хтось покинув ліжко під апельсиновим деревом на подвір'ї готелю мадами Ортіс. Я переступив через огорожу, ліг на ліжко й відразу заснув. Збудив мене апельсин – він упав з дерева просто мені на ніс; я дуже розгнівався й почав проклинати Ісаака Ньютона, чи як його, – ну, того самого, хто вигадав земне тяжіння, – за те, що він не обмежив свою теорію яблуками.
А тут якраз прибув до готелю містер Мірафлорес із своєю любкою та скарбом у саквояжі. Потім з'явились ви й почали нараду з артистом цирульних справ, якому так закортіло побалакати про свої справи в надурочний час. Я хотів був знов задрімати, але мене ще раз розбуркали – цього разу пострілом із якоїсь пукалки на другому поверсі. А потім дивлюсь – летить саквояж і врізається в апельсинове дерево над самісінькою моєю головою. Я встаю й думаю: а що, як полетять сюди великі чемодани? Але тут почало прибувати військо, а з ним поліція, всі в орденах та медалях, нашвидку попришпилюваних до піжам, з кинджалами в руках, і я забрався в приємний затінок під банановим деревом. Там я просидів з годину, поки все стихло й народ розійшовся. І тоді, дорогий Гудвіне, – вибачте, будь ласка, – я побачив, як ви нишком повернулись до готелю й зірвали отой соковитий, стиглий саквояж з апельсинового дерева. Я пішов слідом за вами й бачив, як ви занесли його до себе в дім. Щоб одне-однісіньке апельсинове дерево за один сезон дало такий
багатющий урожай – сто тисяч доларів чистого доходу, – хіба це не рекорд для садівництва?
Тоді я був ще джентльмен і, звичайно, нікому й слова не сказав про ту пригоду. Але сьогодні вранці мене викинули з салуна, розтоптали мою честь, і я ладен тепер продати молитовник моєї матері за півчарки aguardiente. Я не дуже закручую гайку. Я думаю, вам слід заплатити тисячу доларів за те, що я міцно спав під час тієї бучі, ні разу не прокидався й не бачив нічого.
Гудвін розпечатав ще два листи – і щось написав на них олівцем. Потім покликав секретаря:
– Мануель!
Той миттю опинився на веранді.
– Коли відходить "Аріель"?
– Сьогодні о третій, сеньйоре, – відповів юнак. – Він зайде ще на цьому узбережжі в Пунта Соледад по додатковий вантаж фруктів. Звідтіля попливе просто в Новий Орлеан.
– Bueno[66], – сказав Гудвін. – Ці листи можуть почекати.
Секретар знову пішов під мангрове дерево до своєї сигарети.
– Круглим числом, – сказав Гудвін, дивлячись Блайтові у вічі, – скільки ви всього винні в цьому місті, крім того, що ви позичали в мене?
– Доларів п'ятсот... приблизно, – не задумуючись, відповів Блайт.
– Ідіть зараз же в місто й складіть список своїх боргів, – сказав Гудвін. – Список принесіть через дві години, і я пошлю Мануеля з грішми сплатити їх. Крім того, я приготую для вас пристойний одяг. Ви відпливете на "Аріелі" о третій. Мануель проведе вас аж на палубу пароплава. Там він вручить вам тисячу доларів готівкою. Сподіваюсь, ви добре розумієте, за що вам платять.
– О, я розумію! – весело зіпнув Блайт. – Я проспав усю ту ніч на койці під апельсиновими деревами мадами Ортіс; і тепер я назавжди обтрушую з своїх ніг порох Кораліо. Я вас не підведу. Лотоса мені більше не їсти. Ваша пропозиція чудова. І самі ви – чудова людина, Гудвіне. І я не скривдив вас. Я згоджуюсь на все. Але поки що... У мене диявольська спрага, дорогий мій.
– Ані сентаво, – сказав Гудвін твердо, – аж поки ви не опинитесь на палубі "Аріеля". Ви за тридцять хвилин будете п'яний, коли вам дати гроші зараз.