Одного разу наглядач, прийшовши в камеру до Уайлда незвичної пори, наказав йому скинути черевики і вийти в коридор.
— Навіщо? — спитав Уайлд.
— Стояти тут,— обличчям до стіни! — гримнув наглядач.
В'язень тремтів від холоду й страху. Переступаючи з ноги на ногу на холодній кам'яній підлозі, він намагався вгадати, яке покарання чекає на нього. Та більше, ніж покарання, боявся він оглянутися назад. Коли ж нарешті, після цілої нестерпної вічності, почув ходу наглядача, він завмер у нерухомості. Наглядач пожбурив на підлогу пару черевиків.
— Назад, у камеру!
У такий спосіб майор Айзексон видав своєму арештантові нові черевики.
Щокілька годин тишу порушували раптові зойки. З усіх камер їм відповідав придушений стогін. Здавалося, ніби кількасот в'язнів, один від одного відокремлених, які нічого один про одного не знали, утворюють єди^ не тіло, що зосереджено й чутливо все сприймає. Когось карали різками, а які вони мають бути завдовжки і завгрубшки, майор Айзексон давно вже вирахував і завжди власноручно нарізав їх із свіжого березового гілля. "Один, два, три, чотири",— лічили в камерах, і всі серця калатали сильніше на кожному зламі хвилинної тиші.
Раз у півтора місяця приходив в'язничний капелан. Превелебний М.-Т. Френд, прослуживши сорок п'ять років, перестав бути другом людей. Він любив тварин: собак на ланцюгу і птахів у клітках. В'язничні правила не дозволяли тримати собак, тому він тримав чорних і простих дроздів та канарок; дві його кімнатки, завішані великими залізними клітками, були наче в'язниця у в'язниці. Ще здаля чувся в коридорі свист його астматичного дихання, а коли він заходив до камери, належало стояти струнко й відповідати "так" або "ні". Запитання стосувалися каяття, молитви. Потім ішло кілька цитат з Біблії. За кілька хвилин пастор ішов геть, лишивши трактат або брошуру, які в незліченній кількості доставлялися всілякими благочестивими товариствами. На порозі він іще обертався і нагадував в'язневі, що перший обов'язок — навчитися терпіння. Одного разу Уайлд не витримав.
— Я можу бути терплячим,— сказав він,— бо терпіння — це чеснота. Але тут від людини вимагають апатії, апатія ж є гріхом.
По неділях ходили до каплиці. Цим людям скорботи не дозволялося навіть сховати обличчя в руках. Належало стояти якомога штивніше й дивитися на вівтар, не опускаючи повік. Хто схилить голову, тому стражник піднімав її ударом кулака. У проповіді говорилося про щастя. Щастя полягало в тому, що злочинець живе в християнській країні, де турботливий уряд дбає однаковою мірою про благо його душі й про безпеку його грішного тіла, дозволяє йому захищати себе перед судом, а потім відкриває перед ним в'язницю, яка, немов чистилище, позбавляє його пороків.
Так було тут заведено, і до цього зрештою треба було звикнути. Нестерпними були всілякі несподіванки, і найгірша з них — інспекція. Приїзду якогось сановника передувало за кілька днів посилення вимог розпорядку. Били частіше й дужче, ніж завжди. Начальник в'язниці обходив камери, підлеглі, виказуючи запопадливість, сатаніли, для тих, хто провинився, не вистачало карцерів.
Уайлд щотижня одержував з в'язничної бібліотеки по книжці, інших містер Айзексон не дозволяв. Книжки були брудні, пошарпані — як і їх зміст. Спершу Оскар їх читав, потім і до цього охолов, тільки жадібно чекав кінця кварталу, коли надходив лист від Роберта Росса. Там щоразу було з десяток сторінок, цікаво й дотепно написаних,— про сучасних письменників, про літературне життя, про книжки. В'язень не мав права сам одержувати листи, його вели до начальника в'язниці, і той їх читав йому. Містер Айзексон за цілий рік не вимовив би стількох слів, скільки було в кожному Россовому листі. Одначе він виконував свій обов'язок до кінця: правда, за годину-другу Уайлда кидали в карцер або давали йому випробувати гнучкість і міцність березових різок.
Тепер Оскарові важче було змагатися з тишею, ніж колись — з шумом. Але він навчився просівати її, немов незліченну кількість однакових круглих, беззвучних зерен. Ну який може бути шум від капців з товстої м'якої повсті, що ступають по добре підігнаних кам'яних плитах? А йому все-таки щастило вловити обережну ходу наглядача, він чув, як той наближається з глибини дальнього коридора, і за кілька секунд наперед угадував, коли засвітиться ліхтар у шпарині дверей.
Він жив нині самим собою, годувався власною субстанцією, як ті тварини, що сплять в темній самотності. Коли для нього вже було втрачено все прекрасне й блискуче, чим він колись володів,— розпач, наче полум'я, швидко все це поглинув,— лишилися ще якісь крихти, жалюгідні, нікчемні у своєму убозтві. Нараз чувся йому плач немовляти, плач другого його сина, Вівіана, що в перші дні так нагадував жаб'яче кумкання; коли, бувало, вночі він чув цей звук, зуби стискала судома люті. Або згадається стукіт повозів, які проїжджали за годину до світання по Тайт-стріт,— вони колись будили його своїм гуркотом, він чув лайку візників, виляски батогів,— а тепер у горлі пересихало на думку про те, яке було б щастя знову почути ці нічні шуми і знову, як колись, відчути надійність замкнутої кімнати, ласку закритих темними шторами вікон, доброту постелі, в якій він так легко знову здобував перерваний було сон.
З настанням дня прокидався його єдиний товариш — муха, яку йому вдалося не випустити зі своєї камери. Відвідини друзів приносили звістки зі світу й чимало гіркоти. Хто мав записку з міністерства, тому дозволялася розмова в окремому приміщенні. За тим же столом сидів наглядач і пильно дивився на руки — чи не приніс гість чогось підозрілого. Блакитною або червоною хусткою Оскарові ледве вдавалося затулити спотворене обличчя. З кожним разом усе більше виднілося сивого волосся. Незагоєне праве вухо кривавило. Хіба не дають тут хоча б трохи вати? С-3-3 на таке запитання не відповідав. Він запевняв, що всі наглядачі до нього добрі, і опускав долі очі, щоб погляд не виказав його.
Ходити з похиленою головою стало тепер так само природно, як досі — тримати її прямо й сміливо дивитися вперед. Одного разу, повертаючись до камери, він помітив біля її дверей щось таке, чого раніше не бачив, але що, очевидно, завжди там було: табличку з номером камери і його прізвищем, на ній щоденно записували зауваження про поведінку в'язня. Та найдиво-вижнішою була дата — чітко написано "березень". На пообідній прогулянці він помітив над високою стіною огорожі верхівки кількох дерев. Гілля було чорне від сажі. Однак де-не-де на ньому проглядала зелень. Над деревами, вгорі, пливли хмари. Він опустив очі, ніби присоромлений виглядом цієї зухвалої свободи.