Розмова справді була на перший погляд зовсім буденна. Лише під кінець відвідувач, удаючи, ніби читає якийсь документ, сказав:
— Принц Флер де Лі1 просить нагадати вам про себе. Уайлд глянув здивовано, він не зрозумів.
— Цей добродій тепер за кордоном,— повторивши попередню фразу, уточнив адвокат.
І згадав Неаполь, віллу, книжку віршів. Усе зразу стало ясно. Уайлд засміявся — вперше з дня— вироку. "Принц Флер де Лі"! Можна вмерти зо сміху. "Принц Флер де Лі" нагадує про себе людині, у якої замість імені номер камери, однієї з тисячі в довгих галереях в'язниці. Коли йому заборонено будь-яке слово, найзвичайнісіньку фразу, яку може собі дозволити послідущий жебрак, хтось видає книжку віршів і, можливо, надихається спогадами про дивну, горезвісну дружбу. "Цей добродій тепер за кордоном". І, немов його божевільний сміх мав руйнівну силу, по камері, здавалося, промчала буря: розсипалося темне склепіння, повалилися вогкі стіни і відкрився широкий вид на простори моря, в якому купалися білі будинки Неаполя. Погляд угвинчувавсь у їхню гущавину, що пахнула свіжим, теплим повітрям, шукав знайомі дахи, фасади, ворота, щоб серед них виявити ту єдину віллу, яка, певне, згоріла б, якби її сягнула вбивча, наче блискавка, ненависть.
Три місяці Уайлд не думав про Дугласа. І раптом "принц Флер де Лі" сам нагадав про себе омертвілою пам'яттю.
Колись у далекі казкові часи жовтень сіяв золоте листя. Велике лапате кленове листя погойдувалось у повітрі обережно, наче птах, що спускається на землю. Слова леді Квінсбері звучали спокійно, м'яко. Він не розумів, що вона говорить,— бо в подиві дивився на пишну красу, на миловидне, майже дівоче обличчя цієї жінки, за плечима якої було більш як сорок років і безліч нещасть. Він дивувався, звідки такий неповторний спокій у дочки буйної сім'ї Монтгомері оф Еглітон, особливо коли вона змальовує вдачу її третього сина.
— Ви його не знаєте,— казала вона. — Бозі запальний, він, можливо, здатен на жорстокість, дуже марнославний. Водночас є в ньому щось, що я назвала б несумлінністю в грошових справах. Тут він просто не знає стриму. Я непокоюсь (який неспокій міг бути в цій істоті, чия присутність відчувалась так, наче разом з листям цього осіннього дня упав на землю шматочок неба), я непокоюсь, що ваша дружба розіб'ється, наштовхнувшись на ці вади.
— О міледі,— засміявся Оскар,— марнославство для юнака — щось на зразок гарної квітки, яку він може носити цілком невимушено, особливо якщо звуть "лорд Дуглас". А те, інше,— далебі, не знаю: розважливість і ощадливість — це чесноти, не властиві ні моїй натурі, ні моїй нації.
Цей жовтневий день у Брекнелі відтіснили інші спогади, і Оскар раптом побачив Альфреда так чітко, що боявся поворухнутися на нарах,— аби не кинутись на нього і не схопити за горлянку. У вухах лунав його голос, бачилися рухи нервових рук, знову стало чути чітко, ніби по краплині відмірювані, слова за весь довгий строк у три роки. В пам'яті ожили вулиці й провулки, якими вони ходили удвох, жебоніння води, дихання лісу, пориви вітрів, гра хмар,— усе, що колись супроводило їхні дні, вернулося так виразно, що він бачив навіть розташування стрілок на годиннику, який відмірює час для них обох. Потік страждання, що донині невтомно обертався навколо скутого паралічем розуму, вперше метнувся вбік, рвучись до гирла, яке лякало блиском сонця і свободи. За одну ніч Оскар пройшов усі щаблі відчаю, люті, гіркоти, обурення, судомних ридань страху й німої муки.
Наглядач, прийшовши вранці, позадкував, ніби побачив упиря. З кутка дивилася на нього пара нестямних очей.
— Вас прийшла провідати ваша дружина.
У залі побачень за кілька метрів одна від одної стояли дві залізні клітки. У проході між ними стали два наглядачі. Коли за ґратами віконця протилежної клітки з'явилось обличчя, до половини прикрите червоною хусткою, так що видно було тільки ніс, блискучі очі та смужку лоба під сірим кашкетом, місіс Уайлд запитала:
— Це ти, Оскаре?
їй відповідав голос, якого вона ніколи не чула.
— Я вб'ю його, вб'ю! — кричав він. — Того ж дня, коли звідси вийду, того самого дня, коли його побачу, я вб'ю його, як собаку!
На годиннику, який наглядач тримав у руці, минуло п'ять хвилин, поки в'язень викричався, виплакався й утамувавсь.
— Говори голосніше,— заспокоївшись, сказав він і повернувся лівим боком обличчя до віконця. — Я не чую, що ти говориш.
Місіс Уайлд нічого не говорила. Знову якийсь час минув у мовчанні.
— Сіріл, що робить Сіріл?
Вона почала говорити про синів — спершу про Сіріла, потім про Вівіана, слова вихоплювалися безладно, змішуючись зі слізьми. Наглядач заховав годинник у кишеню.
— Оскаре!
Віконце в протилежній клітці було вже порожнє.
13 листопада 1895 року Уайлда перевозили з в'язниці Вендсворт до Редінга. На станції Кленем довелося півгодини чекати пересадки. День був сльотавий. Оскар стояв під дощем, на руках у нього були наручники. Люди зупинялися подивитись на арештанта. З нестямного виразу обличчя робили висновок, що це великий злочинець. Конвоїри не відповідали на запитання. Підійшов поїзд, і з числа пасажирів виділився новий гурт цікавих. Якийсь джентльмен зупинився, потім хотів був піти, але знову вернувся, перехопив в'язнів погляд і, підійшовши ближче, плюнув йому просто в очі.
— Це Оскар Уайлд! — вигукнув він.
Юрба заворушилась і обступила Уайлда щільнішим кільцем. Посипалися глузування, лайка, насмішки. Конвоїр узяв його під руку і відвів углиб вокзалу. Юрба рушила за ним і стояла, поки поїзд не повіз його геть з очей. Довгий час Уайлд щодня о другій пополудні плакав, згадуючи ті півгодини, проведені на станції Кленем.
У Редінгу правив жорстокий майор Айзексон. Протягом тривалої тюремної служби, яку він пройшов від найнижчих щаблів аж до посади начальника, він набув широких знань, що вимагається, аби страждання людини зробити ширшими, глибшими, тривалішими і призвести до смерті. А зі смертю він мав справу часто — йому найчастіше доручали засуджених до страти. Це був один із тих злочинців, яким дивна випадковість надала змогу щодня чинити злочини з цілковитою безкарністю і під охороною закону. Ніколи не полишаючи зубчастих мурів своєї фортеці, ніби був певен, що за ними кінчається його безпека, він нажив жовтизну обличчя, безкровні руки з синіми жилами і невиліковний ревматизм, який лише розпалював його природну злість при кожному вибуху люті.