— Ай справді, краєвид звідси відкривається чудовий,— сказав він рівним, лагідним голосом, якому тієї пори намагався надавати манірної протяглості.
Виявилось, одначе, що і слабкість, і сила залежать від непередбачуваних примх ірландського велетня. Вдруге він завдав ганебної поразки чотирьом п'яним однокурсникам, які вдерлися в його оселю і почали там бешкетувати. За мить троє з них покотилося сторчголов по сходах, а четвертого Оскар виніс на руках, мов дитину. Відтоді вже ніхто не наважувався переступити його поріг без запрошення.
У коледжі Магдалини він займав три кімнати, які виходили на річку Чар-вел, де міст святої Магдалини, і на обсаджену столітніми тополями широку білу дорогу. Він розпорядився розмалювати в себе плафони, на обшитих панелями стінах розвісив гравюри, які зображували оголених жінок, камін оздобив старовинною порцеляною в голубих тонах. Порцеляною цією він так забобонно захоплювався, говорив про неї з такою побожною ревністю, що заслужив догану — без згадування імені — університетського проповідника, який з амвона прокляв "непристойне язичництво, яке полягає в культі блакитної порцеляни". Уайлд зібрав трохи книжок — гарні видання класиків, з широкими берегами, в старовинних оправах. Вечорами, коли Старий Том закінчував відбивати сто один удар своїм старим серцем і коли замикали всі ворота, товариші сходились у нього пити пунш, коньяк із содовою і курити сигари. їх було всього кілька душ. Говорили про мистецтво,— лекції з мистецтва натхненно читав Рескін.
Двічі на тиждень цей англійський Платон розповідав про італійське мистецтво в своєму музеї. Задовго до лекції зал наповнювався слухачами, здаля приїздило безліч сторонніх, зокрема жінок, слухачі сиділи на вікнах і низеньких шафках, біля входу юрмилося стільки люду, що неможливо було зачинити двері. Професора зустрічали оплесками. Він з'являвся в товаристві кількох найближчих учнів, надміру високий, у довгій чорній тозі, яку зразу ж скидав і лишався в звичному синьому костюмі. Мовчазним поклоном і поглядом дивовижно ясних голубих очей він запановував над присутніми. Потім розкладав на кафедрі мінерали, монети, малюнки, які збирався показувати, і нарешті, супроводжувані шелестом рукописних сторінок, лунали ретельно складені фрази, промовлені наспівно, потупивши очі, й супроводжувані скупими й одноманітними жестами.
Тривало це недовго. Поступово Рескін забував про свої аркушики, які ще хвилину тому нервово перегортав, погляд його пробігав по загалу слухачів, голос набирав сили, і вся стриманість жестів зникала — він наслідував політ птаха, колихання дерев під час бурі, руками креслив зигзаги блискавиць, його ясне, гладеньке, майже без зморщок обличчя спалахувало рум'янцем, від розкуйовдженого довгого густого волосся і чорної бороди віяло буйною силою, ніби від того, хто весь вік живе серед лісів і гір. У цьому екстазі його думка долала безліч вибоїн і несподіваних поворотів, виникав той же чарівний лабіринт, що і в його книжках, ідеї, образи, несподівані порівняння перевертали весь світ, живий і мертвий, слова росли, як росте на схилі бескиду дерево, нездатне визначити напрям своїх гілок, бо його формують вітри і потоки волею своєї розкутої фантазії.
У полум'яних видіннях розгортався золототканий хоровод флорентійського мистецтва. Солодкі імена: Чимабуе, Джотто, Брунеллескі, Кверча, Гіберті, Анджеліко, Боттічеллі — спадали з витончено окреслених уст, наче клаптики італійського неба. Що день, то хтось інший був "найбільшим художником усіх часів". У подумах цього ентузіазму найкрихітніша іскра Божа перетворювалась на пожежу духа. Рескін боровся за віру, у якої ніколи не було ні хрестоносців, ні мучеників,— за віру в красу.
Краса ставала така всюдисуща, що навіть вулична грязюка яскріла діамантами, сапфірами, рубінами.
Щоправда, надворі діялося ще й не таке. У дощ і холод пізньої осені Рескін проголошував культ праці. Під його наглядом учні брукували дорогу поблизу Гінксі.
— Ніщо так не розвиває чесності, терпіння і ніщо так не зміцнює вдачу людини, як безнастанна боротьба з упертим і непіддатливим матеріалом,— повторював він над кожним візком з камінням.
Ніколи ще на таких роботах не ламали стільки рискалів, і Рескінові довелося визнати, що ця вулиця — одна з найгірших у цілому королівстві. Після роботи він частував учнів сніданком.
— Оце я перебуваю тут,— казав він,— і хочу змінити світ. Годилося б, звісно, почати з себе. Бажаючи звершити працю святого Бенедикта, треба б самому бути святим. А я живу серед перських килимів та картин Тіціана і донесхочу п'ю чай.
Не лише чай був чудовий, а й чашки дуже гарні. У своїй вишукано обставленій квартирі Рескін був зовсім інший, ніж на кафедрі. В його трохи сором'язливих очах жеврів глузливий вогник.
— Якби ви колись прочитали бодай десяток моїх віршів уважно, ви б зрозуміли, що я думаю про містера Дізраелі і про містера Гладстона не більше ніж про пару старих чобіт.
Це було сказано для тих, хто полюбляє погомоніти про політику. В його присутності забували про все, що не стосувалося так чи інакше краси. Рескін говорив про таємниці самоцвітів, про клубочіння весняних хмар, про життя дерев, квітів, трав, говорив з пристрасною любов'ю, яка без найменшого зусилля переносилась від полів і садів до художніх полотен, змішуючи справи рук людських і творіння природи в єдиному поклонінні. А коли наставала пора розлучатися, він проводжав своїх гостей ледь зволоженим поглядом і, стоячи на порозі, кричав:
— Так, так, для мене каміння завжди було хлібом! — Або: — Та ж це божевілля — не бачити краси в ластівці й уявляти її собі в образі серафима.
Уайлд, який думав про серафимів, шукав поглядом ластівок. Проте їх не було серед осіннього туману, а коли вони повернулись, уже не було Рескіна.
Оскар перебував біля нього надто мало, щоб до кінця його збагнути. Євангелічне милосердя Рескіна наганяло на нього нудьгу.
— Не говоріть мені про страждання бідноти. Вони неминучі. Говоріть про страждання геніїв, і я плакатиму кривавими слізьми.
Зустрівши жебрака в старому сурдуті й неймовірно великому циліндрі, Уайлд повів його до кравця й замовив йому жебрацьке вбрання в дусі найліпших полотен старих майстрів. Рескін, звісно, не став би клопотатися лахміттям злидаря, але подбав би про його порожній шлунок. А втім, цей жест пещеного панича також був свідченням впливу Рескіна. Уайлд запозичив у нього схиляння перед красою, таку виняткову й екзальтовану любов до мистецтва, що нечуваний жах охопив його при словах учителя: "Краще нехай в усьому світі загинуть усі картини, ніж щоб ластівки перестали ліпити гнізда". Безперечно, затишні сади й розкішні парки Оксфорда так збурили його душу, що він піддався чарам поезії Вордсворта — і згодом сам її іноді наслідував, проте врешті в нього від зв'язку з природою лишилось не більше ніж квітка в бутоньєрці та досить одноманітний рослинний орнамент його творів, який пахне кімнатною флорою.