В останній шкільний рік йому зненацька відкрилася краса еллінського життя. Стародавні тексти розцвіли. В усьому пульсував ритм гекзаметра. Його полонила неповторна чарівність слів, віршів, імен. Душа відкрилася на схід, неначе двері храму. Сонячний промінь мандрував по карті грецьких міст і островів. Оскар змішувався з юрбою ефебів, чиї тіні лягали на жовтий пісок палестри. Відтоді він на все життя перейнявся культом молодості, який запозичив у греків. У своїх снах він був жерцем юного Зевса в Егеї, офірником Аполлона Ісменійського і поводирем процесій культу Гермеса в Танагрі, який несе ягня на плечі,— то завжди були юнаки, удостоєні нагороди за красу; він ішов у юрбі молодиків на урочистості Аполлона в Філе, і в Мегарі, біля могили Діокла, його нагороджували вінком за найп-рекрасніший поцілунок. Він розповідав про Александра й Алквіада таке, чого не було в історії, тому що сам ставав Александром і Алквіадом, а коли говорив про римських імператорів, слова його світилися багрянцем.
Слухав його тільки маленький Г. О., золотоволосий мовчазний друг. Один він проводжав Оскара на станцію, коли той покидав Еніскіл.У вагоні, коли пролунав останній свисток кондуктора, він схопив гарячими долонями Оскарову голову і поцілував у губи. Потім вискочив з поїзда вже на ходу, лишивши на щоках Уайлда сліди своїх сліз.
Оскар повернувся до Дубліна стипендіатом Трініті-коледжу. В інтернаті панували брутальні звичаї. Студенти волочилися по шинках, ночі проводили з офіціантками і в публічних домах. Інстинкт природженої витонченості відштовхував Оскара від їхнього товариства. Стриманий, вишуканий у манерах, Оскар усі три роки ні з ким не приятелював, замикався в своїй тісній темній кімнатці, де єдиною прикрасою був незакінчений пейзаж власної роботи, а вільні дні проводив у батьків.
У суботні вечори там збирався "весь" Дублін. Ще перед смерком спускали штори на вікнах і запалювали лампи з рожевими абажурами. Зів'яле, напудрене обличчя леді Уайлд здавалося свіжішим, великі чорні очі сяяли. До кіс був пришпилений вінець із золотого лаврового листя, на пишних грудях, прикритих старовинним мереживом, серед намиста, дармовисиків, брелочків красувався цілий ряд медальйонів і мініатюр, немовби родинна галерея. У широкому криноліні, підперезана гаптованим золотом східним шарфом, з флакончиком парфумів і мереживною хусточкою в одній руці й величезним віялом у другій, вона пропливала серед юрби гостей, несучи свою палку пристрасність у найдальші кутки вітальні. її думка завжди була прикута до героїв, до високої поезії, до великих діянь.
Сер Вільям вертався додому пізно вночі. Звичайно галасливий, він заходив тихо і обережно, але Оскар, що в такі дні ночував удома, прокидався від звуку скрадливих кроків. Батько зупинявся біля нього, огорнутий запахом сигар, вина і незнайомих парфумів.
— Оскаре, Оскаре,— шепотів батько,— жодна золота копальня не зрівняється із скарбами серця твоєї матері.
Уайлд закінчив Трініті-коледж із золотою медаллю за роботу про уривки п'єс давньогрецьких комедіографів, які дійшли до наших часів, а протягом останнього року кілька разів одержував стипендію — найвищу відзнаку в цьому навчальному закладі. її безуспішно домагався Оскарів однокласник Едвард Карсон, який назавжди запам'ятав і свою поразку, і Уайлдів тріумф. 17 жовтня 1874 року Оскар приїхав до Оксфорда.
У подиві розглядав він при блідому світлі осіннього сонця зубчасті мури довкола старовинних коледжів, збудованих у стилях, які змінювали один одного протягом шести сторіч, двори з гомінкими водограями, сонні дзвіниці на закруті кожної дороги, мирні стада ланей, які паслися серед гігантських берестів, лебедів на озері і схожі з лебедями пасма туманів, що пливли по далеких луках. Радісним спокоєм наповнювали його обриси вікон, заґратованих витонченими решітками, а коли він спустився на перший свій обід до зали, склепистої, як храмовий неф, йому здалося, ніби зненацька поринув у ще не порушений сон середньовіччя.
Навчання в перший рік ішло легко і не забирало багато часу. О восьмій ранку меса в каплиці, потім бесіди з наставником і кілька лекцій, а після обіду вся решта дня належить тобі. Оксфорд нагадував клуб аристократичної і багатої молоді. У синів лордів був осібний стіл і різні дрібні привілеї, інші студенти намагалися зрівнятись із ними бодай у розкоші. Кожен другий мав власних коней, собак, човни, влаштовував полювання і перегони, виписував коштовні меблі, збирав гостей на учти, які закінчувались пияти-кою і грою в карти.
Уайлд мав надто скромні кошти, щоб змагатися з товаришами. 1 тому він обрав небезпечний і звабливий шлях цілковитої відособленості. Зовні він нічим не вирізнявся. Можливо, носив трохи довше волосся, однак скромно зачесане назад, костюм був доброго крою, за останньою модою, під відкладним коміром фланелевої сорочки краватка спокійного тону і сіре довге пальто в осінні холоди. А коли Оскар з'являвся в котелку і в костюмі з картатої тканини, його можна було взяти за живу ілюстрацію до уявлення про англійців, поширеного на континенті. Тільки в рухах була якась обережність, немовби він уникав доторку до перехожих, а коли він говорив, очі його блукали понад головами слухачів. Ледь опущені повіки надавали очам сонного виразу, який у ті часи був йому такий властивий, що на одному з юнацьких портретів,— де він напівлежить, загорнутий у м'яку тканину,— він схожий на сплячого Ендіміона. У його захопленнях дрібницями явно була певна надмірність, породжена, можливо, тим, що, не бувши багатим, він хотів надати найвищої цінності всьому, чим володів. Та ще частіше ця надмірність була проявом пробудженої вразливості. Деякі кольори й запахи так сильно діяли на його відчуття, що могли викликати в нього сумний чи радісний настрій, і якісь упередження щодо них так і лишилися в ньому. Хоча фізично він був дуже сильний, одначе не цікавився веслуванням, не плавав, не захоплювався боксом, його ні разу не бачили на рингу. Все це здавалося незвичним і дратувало.
Одного разу хлопці на нього напали, скрутили і затягли за ноги на пагорб. Він підвівся, обтрусив костюм.