— Любий Матіуше, — говорив він, — треба віддати тобі належне: почав ти дуже сміливо, з розмахом, і твої прекрасні реформи мають величезне значення. Поки що в тебе все йде добре, можна сказати, блискуче. Але запам'ятай: реформи даються дорогою ціною — ціною тяжкої праці, сліз, крові. Ти робиш лише перші кроки. Не спокушайся, що й далі все піде так само гладко. Дивись, не зазнавайся!
— О, я знаю, як це важко! — вигукнув Матіуш і розповів, скільки годин на день він працює, скільки ночей провів без сну, скільки разів їв захололий обід…
— Був би в мене порт… А так вони перешкоджають мені перевозити золото, — поскаржився він.
Сумний король замислився.
— Знаєш, Матіуше, здається мені, Старий король поступиться тобі одним портом.
— Що ви! Йому син не дозволить.
— А я думаю, дозволить.
— Адже він ненавидить мене… Заздрить, підозрює в якихось підступах. Одним словом, не може пробачити мені перемоги.
— Це правда. І все-таки він погодиться.
— Чому? — здивувався Матіуш.
— Він тебе боїться. На мою дружбу він більше не розраховує. — Сумний король посміхнувся. — Інший твій сусід задоволений, що ти не втручаєшся в його справи і ділишся з ним дарами африканських вождів. Це дуже розсудливо з твого боку. Успіх багатьох псує, і вони починають гнути кирпу…
Тут до кімнати увійшов Старий король із сином.
— Про що це ви так жваво розмовляєте?
— Та ось Матіуш горює, що в нього немає свого порту. Гори, ліси, поля, міста є, а моря й кораблів — немає. А порт йому дуже потрібен, особливо тепер, коли він подружився з африканськими королями.
— Я теж так вважаю, — промовив Старий король. — Але це діло виправне. В останній війні Матіуш переміг нас і не вимагав контрибуції. З його боку це дуже шляхетно. Тепер наша черга довести, що ми цінуємо його великодушність. Адже правда, сину мій, ми можемо без збитку для себе поступитися Матіушу частиною моря й одним портом?
— Тільки за кораблі хай заплатить, — поквапно додав син. — У нього тепер багаті друзі.
— Із задоволенням! — зрадів Матіуш.
У палац терміново викликали міністра закордонних справ і статс-секретаря. Вони склали потрібний документ, і всі королі підписали його. Потім церемоніймейстер приніс скриньку з королівською печаткою, і Матіуш тремтячою рукою поставив печатку.
Тут почався феєрверк. Зі справами час було завершувати, видовище вартувало того. На вулиці висипало все місто. У палацовий парк пропускали лише депутатів парламенту, офіцерів і чиновників. Особливі місця відвели журналістам, які з'їхалися з усіх кінців світу. Ще б пак! Такі чудеса варто було описати в газетах. На балконах, терасі та у вікнах палацу тіснилися королі, а сини негритянських вождів і навіть деякі вожді залізли на дерева, щоб краще бачити. Ось освітилася золотим сяянням вежа. Заіскрилися бенгальські вогні, зметнулися в небо вертушки, полетіли зелені, червоні кулі. Темінь зигзагами прорізали вогненні змії. Розсипалися каскадами різнобарвні зірки. А коли спалахнув і, переливаючись, побіг вогненний водоспад, у глядачів вирвався крик захоплення.
Повітря здриглося від неугавних пострілів і гарматної стрілянини.
— Ще! Ще! — кричали у захваті африканські вожді, називаючи Матіуша "Повелителем вогню" і "Владикою семибарвного неба".
Але пора було спати: гості рано-вранці виїжджали.
На вулицях грало сто оркестрів, коли автомобілі мчали містом, доставляючи королів на вокзал. Десять поїздів відвезли гостей зі столиці Матіуша.
— Ми отримали перемогу на дипломатичному терені, — потираючи від задоволення руки, промовив державний канцлер, коли вони поверталися з вокзалу.
— А що це означає? — запитав Матіуш.
— Ви просто геній, ваша величносте! Самі того не підозрюючи, ви отримали величезну перемогу. Перемагають не лише на полі бою. Там усе ясно: переміг і вимагай, чого хочеш. А ось без війни виторгувати те, що потрібно, — це і є дипломатична перемога. Ми отримали порт. Це найголовніше.
XXXVI
атіуш вставав тепер о шостій ранку. Інакше не переробити всіх справ! І розпорядок дня він змінив: викроїв дві години для занять. До колишніх обов'язків додалися нові: засідання парламенту й потім, окрім листів, доводилося ще читати дві газети — дорослу й дитячу, щоб бути в курсі подій.
Але одного дня годинник у палаці відбив восьму, а з королівської опочивальні не чути ні звуку. У палаці переполошилися.
— Напевно, захворів.
— Не дивно, цього давно треба було чекати.
— Жоден дорослий король стільки не працює.
— Останнім часом він дуже схуд.
— І майже нічого не їсть.
— І сердиться через дрібниці.
— Так, останнім часом він став дратівливий.
— Послати за лікарем!
Приїхав переляканий лікар і без доповіді, без стуку не увійшов, а вбіг до королівської опочивальні.
— Що сталося? Котра година? — занепокоєно запитав Матіуш, протираючи очі.
Лікар негайно приступив до справи. Він квапився, ніби боявся, що Матіуш не дасть йому договорити до кінця.
— Мій милий хлопчику, я тебе знаю з пелюшок. Я старий і життям своїм не дорожу. Можеш повісити мене, розстріляти, посадити у в'язницю — мені нічого не страшно. Твій батько, вмираючи, доручив мені піклуватися про тебе. Так ось, я забороняю тобі вставати з ліжка! Усіх, хто прийде набридати тобі справами, я велю спустити зі сходів! Ти за один рік хочеш зробити стільки, скільки інші роблять за двадцять років. Це нікуди не годиться. Поглянь, на кого ти став схожий? Не король, а жалюгідний дистрофік. Товстунові обер-поліцмейстерові корисно схуднути, а тобі шкідливо, бо ти ростеш. Про інших дітей ти поклопотався. Завтра двадцять тисяч дітей їдуть відпочивати. А ти? Ну поглянь на себе! Мені, старому недотепі, так соромно, так соромно… — З цими словами лікар простягнув Матіушу дзеркало. — Ну поглянь на себе, — повторив лікар і розплакався.
Матіуш узяв дзеркало. Обличчя — біле, як папір, губи — сині, погляд — сумний, під очима кола, а худа шия здається довгою, як у жирафи.
— Захворієш і помреш, — схлипуючи, казав лікар. — І не завершиш розпочатої справи. Ти й зараз уже хворий…
Матіуш відклав дзеркало й заплющив очі. Яке блаженство! Лікар жодного разу не назвав його "королівською величністю", заборонив вставати з ліжка і присягнувся спустити зі сходів усіх, хто прийде до нього у справах.