— У жилах моїх тече королівська кров. А я незаслужено страждаю. За що, питається? Хіба міг я не битися на дуелі, якщо мене образили? І генерала облаяв справедливо. Подумаєш, дурнем його обізвав! Адже це чистісінька правда. Ну скажіть самі, любий кузене, дурень він чи ні?
— Дурень, дурень, — з готовністю підтвердив Матіуш.
— То хіба я міг не битися на дуелі?
— Звичайно, ні!
— За що ж, питається, мене заслали сюди?.. — ремствував маркіз і знову приставив револьвер до скроні. — У мене є таємне розпорядження від Сумного короля. Воно свідчить: "Виконувати всі побажання Матіуша, ніби вони виходять від мене". Ось воно. Ні, не те. У мене є й інший наказ. "Я послав на острів лікаря, нехай огляне Матіуша й напише, що він не при своєму розумі. Ми опублікуємо це в газетах — і справа зроблена" — це пише Молодий король. От, любий кузене, які друзі в нас, у членів королівської родини!
— Молодий король ніколи не був моїм другом! — заперечив Матіуш.
— Ну, гаразд, а Клу-Клу. Ні, не Клу-Клу, а цей пройдисвіт із маяка. Прикидається другом-приятелем, а сам скільки іграшок украв у вашої величності! Дві головоломки, Петрушку, чотири книжки, шість кольорових олівців. А хто за це розплачуватиметься? Я! У мене ламаного гроша за душею немає, хоча в жилах моїх тече королівська кров. Але походження зобов'язало платити борги. От прикінчу Дормеська, а потім застрелюся сам.
— Любий кузене, — сказав Матіуш, бажаючи його заспокоїти, — адже я сам подарував дітям іграшки.
— Ви дуже великодушні, ваша величність. Ви мовчки страждаєте, не ремствуєте, але я ж усе знаю. Ці юні мерзотники галасують ночами й не дають вам спати. Курять цигарки (якби цигарки, а то огидні вонючки!) і через замочну щілину пускають до вас у кімнату дим. Кидають мух у королівський чай, напускають у королівське ліжко бліх. Вони вкрали дві сокири й півфунта цвяхів. А хто за це повинен відповідати? Я — нещасний праправнук королеви Єлизавети!..
Матіуш насилу відняв у нього револьвер і вклав спати на своє ліжко. Потім впустив через вікно хлопчаків і велів їм не галасувати, сказавши, що в ротмістра болить голова.
Матіуш зовсім знесилів. Він був жалюгідний і пригнічений, бо на нього одразу звалилося стільки неприємностей!
То от чому в чаї були мухи!
Це лікар приїжджав, щоб оголосити його божевільним.
То от чому його кусали блохи!
Виходить, що за всі пропажі ротмістр повинен розплачуватися з власної кишені?
А хто платить за утримання Матіуша, який нічого не робить? Адже всі ці поїздки, корабель, маяк обходяться, напевно, недешево.
Чи й справді маркіз його родич?
Невже у всьому світі немає такого острова, куди не припливали б кораблі і де він, Матіуш, був би зовсім-зовсім один?
Матіуш зрозумів: довго йому на безлюдному острові не жити. Коли він задумав втекти з в'язниці, його переповнювали інші почуття: тривожно завмирало серце, голова розколювалася від думок, він квапився, хвилювався. А тепер нічого подібного. Він ніскільки не тривожиться, не хвилюється. "Поживемо — побачимо, — міркує він, — може, зміниться щось на краще".
Він поклав на стіл черепашку, яку подарував йому Ало, і камінчик — дарунок Али. І відразу забув про всі біди. Дивна черепашка, іншої такої немає на світі. І хоча на березі величезна кількість черепашок, але ця особлива, її дав йому Ало, "На, візьми за те, що вивчив мене грамоті", — сказав він.
І другого такого камінчика немає на світі. Йому подарувала його Ала й усміхнулася. То хіба знайдеш на світі такий камінчик, у якого в серединці захована усмішка Али.
Глупа ніч, а Матіуш сидить на стільці. Лягти нікуди — ліжко зайняте.
Я думав, — записав Матіуш у щоденнику, — що ротмістр злий, а він, виявляється, нещасна людина. Можливо, якби Молодий король виклав мені все, що думає, і я не приховував би від нього своїх думок, ми б не ворогували.
І ще він написав:
Добре б мати вежу в дрімучому лісі.
І ще дописав:
Які різні бувають на світі люди.
Написав, опустив голову на стіл і заснув.
XXI
атіуш не розмовляв із хлопцями, бо не знав, із ними поводитися. Йому хотілося жити з ними, як колись із Фелеком. Але не хотілося, щоб вони говорили йому "ти". Раніше — інша справа: справжній король може дозволити по відношенню до себе таку вольність. Напевно, і тоді це було неправильно. А говорити їм "ви" теж не хотілося. От і спробуй розберися, як тут бути.
Але одного дня Матіуш очі в очі зіткнувся з найсумирнішим і найсимпатичнішим із хлопців. Він теж часто ходив на берег моря, але не рибу ловити, а просто так, посидіти. І щоразу, помітивши Матіуша, ішов геть, боячись перешкодити.
Зійшлися вони на вузькій стежині: відступати нікуди, та й пізно.
— Добридень! — сказав Матіуш.
— Добридень!
— Гарно в лісі.
— Так. Тихо.
— Раніше на острові всюди було тихо. Це тільки тепер так стало. А ви любите тишу?
— Люблю.
— А чому ж у вас завжди так гамірно?
Питання, видно, торкнулося хворого місця. Хлопчик промовчав: не хотів засуджувати товаришів.
— Як вас звуть?
— Стефаном.
— Як мого батька.
— Знаю, з історії вивчали.
Слово за слово, зав'язалася розмова, і Матіуш багато про що дізнався. Стефан, виявляється, з бідної сім'ї. Батько його залишився без роботи, і йому довелося їхати сюди, щоб допомогти сім'ї. До важкої праці він непридатний: у нього хворе серце. І всю платню він надсилає додому.
— Нудьгуєте?
— Трохи нудьгую. Але нічого не поробиш, треба сидіти тут.
— Ну, а інші?
— Про всіх не скажу — не знаю. Один — сирота, у військовому оркестрі служив. Інший — син кравця, їх удома дев'ятеро чоловік. Нужда страшна. Ще один приїхав у місто із села, вчитися хотів, але ніде не зміг влаштуватися. Одного парубка вітчим із дому вигнав. А про інших не знаю.
"Справді не знає чи не хоче говорити? Які різні на світі люди", — подумав Матіуш.
— Послухайте, Стефане, ви курите? — несподівано запитав Матіуш.
— Ні, не курю.
— А вам не заважає дим?
— Та як сказати? Трохи заважає, — промимрив Стефан.
— Знаєте що, спіть у мене в кімнаті.
— Спасибі, ваша величносте. Краще не треба.
— Чому?
— Дражнити почнуть.
— За що?
— Скажуть — пестунчик, підлабузник.
— Хто скаже? Усі?
— Не всі, але знайдуться такі.
— Ну і нехай, а ви не звертайте уваги.