Перша драма Івана Тобілевича "Бурлака" викликала щире захоплення Михайла Петровича, і це захоплення дало авторові натхнення до дальшої праці на літературному полі.
Це був час, коли постійних труп не було, а талановиті аматори були розпорошені по всій Україні і грали то тут, то там, де прийдеться, і то дуже рідко.
Щоб зібрати всіх цих аматорів в один спільний колектив, потрібна була виключна енергія та віра в майбутнє своєї справи, в творчі сили народу. Ця віра жила в Старицькому. Він знайшов Кропивницького і братів Тобілевичів на Херсонщині, Заньковецьку, Грицая та Вірину на Чернігівщині, Затиркевича на Полтавщині, а решту театральних посад зайняли люди, що потребували праці і шматка хліба.
Я, що всю молодість прожила в глухому закутку України, теж опинилась в їх гурті, дякуючи Михайлові Старицькому, а разом зі мною і багато бідних дівчат, яким українська сцена стала рідною матір'ю після того, як лиха доля вигнала їх на вулицю рідного села, з батьківського дому.
Я мушу сказати тут кілька слів про себе, щоб була зрозуміла моя любов до театру і його корифеїв. Це трапилось зі мною, коли я, проста селянська дівчина, дочка вбогого польського шляхтича, через свої нестатки мусила шукати заробітку і шматка хліба і знайшла його в родині одного польського дідича, як вихователька його малих дітей. Але чудні і дивні події бувають в житті людському, події, які раптом змінюють усе і відкривають нам нові шляхи, нові виднокруги. Сталась неждано страшна пожежа в домі того дідича в селі і там згоріло все його майно і всі хазяйські будинки. Розчарований селом, той пан з жалю і досади продав за безцінь свій маєток, а собі купив дачу в Києві на Лук'янівці. А поруч у близькому сусідстві, уся в кущах бузку і троянд, стояла друга дача, в якій жила родина Старицького і Миколи Лисенка. Туди щодня збирався гурт молоді, співаків, артистів, відбувались репетиції, читання нових творів перед початком нового сезону.
Тут, познайомившись з усіма, я опинилась у царстві мелодій і звуків прекрасних, чула чудові співи — хорові і сольні партії, і, нарешті, захопилась до глибини душі цією справою, коли зрозуміла, що тут готується велике діло українського театру, що саме тут відбуваються репетиції, вчаться ролі, пишуться декорації, шиються театральні костюми і увесь гурт готується до першого виступу, а потім і до мандрівки по містах України, бо по селах не було дозволу грати. Тоді і вирішився мій життєвий шлях: спробувавши мій голос, мене прийняли до гурту як хористку. Згодом я стала артисткою, а потім дружиною одного з корифеїв театру — Івана Тобілевича.
А тоді, в те літо, трапилось ще одне лихо в родині мого хазяїна: він, що ледве живий вискочив з пожежі на селі, недовго жив після цього. Коли він помер, дружина його з дітьми в тяжкому стані виїхала з дачі на Поділля до матері, лишивши свою хату пусткою і мене в ній. Це було тяжко і сумно, але я була вільна, незалежна не від кого і з чистою совістю згодилась бути хористкою в новоутвореному театрі. Яка я була рада, горда і щаслива, приставши до цього, рідного моєму серцю, берега! Люди, що були хазяїнами цього діла, такі освічені і культурні, — які вони були ласкаві, сердечні і прихильні до всіх бездомних, безпритульних бідолах! Не гаючись, вони запросили мене перебратися до їх приміщення, і я у них почувала себе як в рідній сім'ї. Минуло більш як півстоліття, а я й досі забути не можу, ким був Михайло Старицький для незаможної шкільної молоді — студентів і курсисток. Яка це була високо-гуманна і чутлива до людського горя людина! В моїм власнім житті сталась згодом подія, що підтверджує правду моїх слів. Коли незабаром артиста Івана Тобілевича, чоловіка мого, було заарештовано і вислано до Новочеркаська на Дону6, — Михайло Петрович відвідав нас у нашій убогій землянці на Аксайській вулиці, де Іван Карпович мусив був працювати як коваль у кузні заради шматка хліба. Як щирий друг поставився він до нашого лиха — хотів дати нам на поміч значну суму грошей, щоб полегшити наше життя і дати змогу Тобілевичу не марнувати час в кузні, а писати драматичні твори для бідного репертуаром українського театру. Ця щира порада справді врятувала згодом від одчаю душу і мозок бідного вигнанця.
А тоді, в час зборів до великої артистичної мандрівки, який був піднесений настрій у всіх більших і менших працівників сцени! Це була чудесна атмосфера, дивний світ вищих інтересів, де все своє, особисте, здавалось таким дрібним, мізерним перед величчю святого діла — народного театру. З якою увагою і любов'ю готувалися сценічні аксесуари, головні убори, жіночі вбрання і прикраси! Дружина Старицького — Софія Віталіївна, сама допомагала в цій справі, вибираючи узори і зразки історичних костюмів. До правдивого відображення народного життя ставились дуже поважно. Уся діяльність молодого гурту ішла під прапором життєвої правди.
Шарж, буфонада і утрировка в ролях були суворо заборонені. Цей спосіб, "дражнить хахла" і викликати тим оплески і сміх, вважався недостойним справжнього артиста.
Яких великих коштів, якої праці вимагала справа організації українського зразкового театру! Доконче треба було забезпечити колектив приміщенням на весь сезон, створити новий репертуар і дати йому належне оформлення, костюми і декорації — це все вимагало від керівника самовідданої праці, палкої любові до народного театру і знання діла. Та Михайло Петрович поборов усі труднощі, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, аби здійснити свою здавна укохану мрію.
Нарешті наступив бажаний час, почались вистави з участю всіх визначних артистів трупи — Кропивницького, Садовського, Заньковецької, Саксаганського, які справили надзвичайне враження на глядачів. Цей винятковий успіх українського театру був великою радістю Михайла Петровича Старицького і нагородою за всю його працю організатора і письменника-творця. Бо і в той час і пізніше він збагачував рідну театральну літературу багатьма творами з народного життя, з історії, в яких відбилась доля народу — з його злиднями і кривдою. Ці твори весь час не сходили зі сцени театру і давали артистам нагоду виявити весь свій блискучий талант.