— У цьому парку трапляються такі типи, що з ними краще не зв'язуватись,— зауважив він з тією простецькою австралійською вимовою, яку (так твердить містер Фрауд) усім нам треба наслідувати якнайстаранніше.
— Ну, я й сам не кращий за них,— відповів Картью. Гемстед засміявся і заперечив, що справжнього джентльмена видно відразу.
— І все ж я лише один з безробітних,— сказав Картью, вмощуючись на лавці поруч з новим знайомим, як уже звик робити у цьому парку.
— Я й сам без місця,— сказав Гемстед.
— Все одно мені далеко до вас,— зауважив Картью.— Моя біда в тім, що в мене місця ніколи й не було.
— Мабуть, нічого й робити не вмієте? — здогадався Гемстед.
— Я вмію витрачати гроші,— відповів Картью,— трохи знаюся на конях, трохи тямлю в морському ділі. Але я не член профспілки, а то мене, мабуть, узяли б кудись.
— А в кінну поліцію ви пробували влаштуватись?
— Пробував, але нічого не вийшло. Не пройшов медкомісію.
— Ну, а що б ви сказали про залізницю? — спитав Гемстед.
— А що б ви сказали? — своєю чергою спитав Картью.
— Ні-ні, це не для мене. Я не збираюсь братися за чорну роботу,— гордовито відповів колишній продавець.— Але якщо ви не дуже перебірливі, то там, я певен, можна влаштуватись.
— То скажіть, урешті, куди треба піти? — вигукнув Картью.
Дощі не вщухали, вода розмивала дороги, і на залізницях потрібні були робочі руки, про що безперестану сповіщали газети, але деякі "безробітні" воліли просити милостиню чи грабувати, тому землекоп, навіть зовсім [285] недосвідчений, міг добре заробити. Того ж вечора, після стомливої поїздки, зробивши пересадку (дорогу розмило), Норріс опинився на брудній зруйнованій колії за Південним Кліфтоном і вперше в житті скуштував фізичної праці.
Дощі періщили кілька тижнів. Цілий схил гори сповз у море — лавина глини, каміння й вирваних з корінням дерев засипала скелі, пляжі й навіть прибережні рифи. Зсув зносив цілі будинки і розбивав їх, як горіхи; з сусідніх будинків, яким загрожувала така сама доля, мешканці вибували, й оселі стояли замкнені, покинуті, не-топлені. Вдень і вночі в таборі землекопів палали вогнища, вдень і вночі змученим землекопам готували гарячу каву, вдень і вночі інженер дільниці обходив роботи, підбадьорюючи своїх робітників, вдень і вночі стукотів телеграф, повідомляючи страшні новини та запитуючи про становище на дільниці. По колії, що йшла схилами гір, зрідка проходили поїзди; вони рухались повільно, часто давали гудки, зупиняючись перед небезпечними місцями, немов живі істоти, які відчувають, що їм загрожує загибель. Начальник дільниці перевіряв роботу і захриплим голосом кричав машиністові, що можна рушати. Землекопи відходили вбік і, затамувавши дух, стежили, як поїзд повільно повзе мимо, а коли поїзд минав небезпечне місце, коротко вигукували "ура" і дивились, як він набирає швидкість і, блимаючи вогнями, даленіє у осонні, що раптом випадало між зливами, або в густіючих дощових сутінках.
Один випадок Картью запам'ятав на все життя. З моря віяв сильний вітер, за п'ятсот футів від насипу величезні вали били в урвисте підніжжя гори. Неподалік від берега невеликий вітрильник подавав сигнали біди — там хтось стріляв з мисливської рушниці, начеб у такий час можна було чекати допомоги. Але тут Картью відвернувся, бо саме розлігся пронизливий гудок, і з дощу виринув паровоз, над яким здіймався велетенський стовп диму. Інженер зблід, але подав машиністові сигнал. Поїзд поповз черепашок) ходою, а вся гора здригалася і, здавалось, хилилася до моря; землекопи інстинктивно вчепилися в дерева та чагарі — марна осторога, така ж марна, як і постріли нещасних моряків унизу. Але й цього разу страхи не справдились, поїзд пройшов щасливо, і Норріс, перевівши дух, згадав про вітрильник і поглянув униз. Судно вже зникло під хвилями....
Так, у тяжкій і небезпечній праці, минали дні і ночі. [286]
Картью змучився від безсоння, від постійного вживання кави, а його руки, розм'якшені сирістю, були натерті до крові; та водночас він почував себе незвично спокійним і здоровим, як ніколи. Життя на відкритому повітрі, фізична праця, постійна необхідність"заробляти на існування виявились чудовими ліками від скептицизму. Він добре знав свою єдину мету: зробити все, щоб поїзд пройшов цією дільницею без аварії, і не лишалося часу, щоб питати, Навіщо це потрібне. Картью — гультяй, марнотратник, безвольний дилетант — незабаром заслужив похвалу і підвищення. Особливо нахваляв його інженер, ставлячи за приклад іншим. Норріс чув, як той сказав комусь: "Є у мене новачок, молодий дженджик, але хлопець свій, він один вартий двох". Ці слова прозвучали зневаженому рідним батьком Норрісові, як музика, і відтоді тяжка плебейська праця не просто була йому по душі — він нею пишався.
Робота була саме в розпалі, коли Норріс згадав, що незабаром день отримання грошей у нотаріуса. На той час Норріса вже зробили старшим: він вирішував, коли зупиняти, а коли пропускати поїзди на небезпечному укосі поблизу Норт-Кліфтона. Ця відповідальність водночас і лякала його, і подобалась йому. Думка про сімдесят п'ять фунтів, які він незабаром мав отримати в конторі нотаріуса, і про те, що того дня він мав бути в Сіднеї, хвилювала і тривожила його. Нарешті Картью вирішив зробити так: вибравши вільну хвилину, пішов у кліфтонський готель, замовив пляшку пива, попросив принести аркуш паперу і написав нотаріусові, що він знайшов добру роботу, яку може втратити, коли поїде в Сідней, і попросив вважати цей лист доказом його присутності в Новому Південному Уельсі, аби він мав змогу отримати гроші в день наступної виплати. Незабаром надійшла відповідь — не лише позитивна, а й дружня. "Хоч ваше прохання й суперечить отриманим мною інструкціям,— писав нотаріус,— я згоден узяти на себе відповідальність і вчинити згідно з вашим проханням. Мушу зізнатись, що ваша поведінка мене приємно розчарувала. Мій досвід свідчить, що від джентльмена у вашому стані навряд чи можна очікувати чогось доброго".
Дощі вщухли, і тимчасових робітників розрахували. Розрахували всіх, крім Норріса,— його інженер вирішив не відпускати і зробив повноправним залізничником-ремонтником. Віднині він жив у наметі, в таборі серед сірих скель дикого лісу, вдалині від людських осель. [287]