Кінець кінцем батько виділив йому певний капітал. Улаштував його на дипломатичну службу і заявив, щоб на допомогу Норріс більше не розраховував.
Та коли Норрісові виповнилось двадцять п'ять років, він уже витратив весь свій капітал, надбав чимало боргів і врешті, як чимало меланхолійних, слабовольних людей, приохотився до азартних ігор. Один австрійський полковник (той самий, що згодом повісився в Монте-Карло) дав йому урок — за двадцять дві години Норріс утратив усе, що мав, і знов уліз у борги. Старший Сінглтон іще раз викупив честь свого роду — цього разу справді за значну суму, але тепер поставив Норрісові куди суворіші умови. Він запропонував синові поїхати в Новий Південний Уельс і доручив одному сіднейському нотаріусові виплачувати йому триста фунтів на рік, поквартально. Писати батькові йому заборонялось. Якщо в день виплати він не з'явиться до нотаріуса по гроші, його вважатимуть покійником, отже, грошей більше не пересилатимуть. Якщо він насмілиться повернутися до Європи, в усіх найбільших газетах з'явиться оголошення, що сім'я його зрікається.
Батька найбільше дратували незмінна ввічливість, безмовна [282] покірливість сина, той спокій, що не покидав Hop-pica під час найбурхливіших сімейних бур. Він звик до прикрощів, і коли вони верталися, зустрічав їх байдуже, бо й сам передбачав їх, і казав собі: "Так я і знав..." Витримавши всі громи, він байдуже, мов людина, якої не стосуються всі ці справи, взяв гроші і зробив усе, що від нього вимагалось: сів на судно і відбув у Сідней. Є люди, які і в двадцять п'ять років ще діти. Таким був Норріс. Через вісімнадцять днів по приїзді в Австралію він розтринькав усі гроші, на які мав жити три місяці, і з легковірною надією на можливості, що відкриваються перед прибульцем у молодій країні, почав обходити контори, пропонуючи свої послуги. Скрізь йому відмовляли, і врешті він вимушений був звільнити найняту квартиру. Так у своєму елегантному літньому костюмі він опинився на вулиці, в юрбі вуличних волоцюг-жебраків.
Тоді він вирішив звернутись по допомогу до нотаріуса, який виплачував йому утримання.
— Прошу вас запам'ятати, що я не маю зайвого часу,— сказав нотаріус.— Будь ласка, не треба розповідати мені, в якій ви опинилися безвиході. Людей, що живуть на утриманні своїх батьків, я знаю чимало. Щодо них у мене своя система. Зараз я дам вам один соверен. Ось він. Щоразу, коли ви приходитимете, мій клерк видаватиме вам авансом один шилінг. По суботах, оскільки моя контора в неділю зачинена, він видаватиме вам два шилінги. Мої умови такі: ви не звертатиметесь до мене особисто, а тільки до мого клерка, ви приходитимете сюди тверезим, ви негайно йтимете звідси, як тільки отримаєте шилінг і розпишетесь. На все добре.
— Я гадаю, треба подякувати вам,— сказав Картью.— Я в такій безвиході, що не можу відмовитись навіть від цієї жебрацької допомоги.
— Жебрацької? — усміхнувся нотаріус.— У нашому місті людину з шилінгом у кишені жебраком не називають. У мене на руках є ще один такий молодик, то він ось уже шість років без просипу п'є на таку саму допомогу.
І нотаріус знов узявся гортати свої папери. І ще довго потім його усміхнене обличчя стояло перед очима Картью. "Та трихвилинна розмова,— пояснив він,— навчила мене більше, ніж усі мої колишні науки. Це було саме життя. І мені подумалось: та невже, сто чортів, я докотився до того, що заздрю цій викопній мумії?" [283]
Протягом наступних трьох тижнів Норріс, неголений і схудлий, щодня з'являвся в конторі нотаріуса, як тільки виб'є десяту годину ранку. Вночі він спав на парковій лаві, а вдень лежав на траві під розлогою сосною в товаристві, що було, мабуть, найнижчим дном на всій землі,— в гурті сіднейських босяків. Вранці його будили промені сонця, що вставало за маяком. Він підводився і спостерігав, як міниться небо на сході, дивився на згаслий маяк та свіже вранішнє місто, дивився на гавань, що прокидалася, на мереживо щогл та кранів. Його товариші — нічліжани, брудні та перемерзлі,— не поспішали покинути нагріті на траві чи лавках місця, а Картью бродив поміж сонних і проклинав свою колишню дурість. Вдень у парку з'являлися няньки з дітлахами, затягнені в корсети дівчата, ошатно вдягнені, веселі молодики, а Картью та вся інша "шушваль" (це був його власний гіркий вислів) похмуро позирали на них. День минав, наставала ніч, зелена гущавина парку знову де сяяла ліхтарями, а де — поринала в суцільну темінь, і в ній знову гуртувалися нічліжани, бездомні чоловіки й жінки. Часом чулися волання про допомогу, а потім — тупіт ніг утікача. "Ви можете не повірити,— сказав Картью,— але я дійшов до такого стану, коли мені все було байдуже. Якось мене розбудив крик жінки, що волала "рятуйте!", а я лише перекинувся на другий бік... Так, дивне місце той парк, де вдень прогулюються пишно вбрані пані зі своїми дітками, а вночі, як у лісі, грабують запізнілих перехожих, хоча довкола палають вогні великого міста і чути гуркіт екіпажів, у яких повертаються додому члени уряду чи гості якогось мілорда!"
Єдиною розвагою Норріса було нав'язуватись у знайомці першому-ліпшому бездомному босякові. Йому довелось вислухати чимало нецікавих історій, чимало історій дивних і чимало страшних. Врешті він і сам потрапив в історію, завдяки якій вирвався з того парку. Саме пішли сильні дощі, це змусило його витрачати щодня чотири пенси на місце в нічліжці, позбавивши себе сніданку. Якось уранці, голодний і мокрий, сидів він на лавці біля входу в парк; коли це його увагу привернуло собаче вищання. Озирнувшись, він побачив, що неподалік, на траві, кілька безробітних волоцюг розважаються, знущаючись із пса. І серце Норріса, що стало байдужим до волань людей, котрі потрапили в біду, не витримало страждань безсловесної тварини. Він накинувся на бешкетників, розштовхав їх, схопив собаку й став спиною до [284] лаврового дерева, готовий захищатись. їх було шестеро, тих негідників, але, як часто трапляється, жорстокість поєднувалася в них з боягузтвом,— тож вони лише вилаяли його й пішли собі геть.
Сміливий вчинок Норріса помітили. Поблизу, на лавці, сидів безробітний продавець, веселий рудий чоловічок на прізвище Гемстед. Сам він не ризикнув втрутитись, бо його обачність явно гасила пориви сміливості, але він квапився привітати Картью і попередити його, що іншим разом така відчайдушність може закінчитись для нього зле.