(1) Дядько Сем (франц.) Дядько Сем став фольклорним символом Сполучених Штатів Америки. [37]
— І він каже, що спустив її сходами? — уточнив Пінкертон, зблідлий, як святий Стефан(1).
— Так,— відповів я.— Свою натурницю, яка йому набридла. А потім кидав у неї камінням. Мабуть, саме це підказало йому сюжет картини. Та він навів дуже непереконливе виправдання: вона годилася йому в матері.
Пінкертон чи то застогнав, чи то схлипнув.
— Скажіть йому,— мовив він, задихаючись,— бо я не розмовляю французькою, хоч дещо розумію... Скажіть йому, що я зараз прокомпостую йому голову.
— Прошу вас, стримайтесь! — вихопилось у мене.— У них тут свої порядки!
І я спробував вивести Пінкертона з майстерні.
— Ні, спершу скажіть, щoб ми про нього думаємо,— заперечив він.— Врешті, я сам скажу, щoб про нього думає чесний американець.
— Краще це зроблю я,— заперечив я, виштовхуючи
Пінкертона за двері.
— Que ce qui a?(2)-спитав студент.
— Monsieur se sent mal au coeur d'avoir trop regarder votre cioute(3),— відповів я, намагаючись не втратити гідності, і подався вслід за Пінкертоном.
(1) Згідно з легендою, святого Стефана побили камінням за його відданість християнській вірі.
(2) — Що це з ним? {Франц.)
(3) —Він надто довго дивився на вашу мазанину, і його замлоїло (франц.). [ 38]
__ Що ви йому сказали? — спитав той.
— Єдине, що могло його вколоти,— відповів я. Після тієї сцени, після безцеремонності, з якою я ви
штовхав мого нового знайомого за двері, після того, як сам вислизнув слідом за ним, мені лишалося запросити його пообідати зі мною. Я забув назву ресторану, куди я завів його; пам'ятаю лише, що ресторан був десь побіля Люксембурзького палацу; через хвилину ми вже сиділи за столом один проти одного і, за звичаєм юності, викопували з свого минулого характерні події, як це роблять тер'єри, полюючи на кроликів.
Батьки Пінкертона поїхали з доброї старої Англії, де, як я зрозумів, він і народився, але він про це не сказав. Чи то він сам утік з дому, чи його вигнав батько, я не допитувався, але вже в дванадцять років він не мав ні рідних, ні даху над головою. Мандрівний фотограф підібрав його, мов опалий глід, при дорозі в Нью-Джерсі. Меткий хлопчак сподобався йому, і він узяв його в мандри, навчив усього, що вмів сам — себто робити фотокартки і сумніватися в святому письмі,— а потім помер у придорожній канаві десь в Огайо.
— Він був чудовою людиною! — мовив Пінкертон.— Бачили б ви його, містере Додд! Він був величний і благовидний, як патріарх.
Після смерті свого покровителя хлопець успадкував фотографічне обладнання і продовжив діло.
— Таке життя було мені до душі, містере Додд! — вів далі Пінкертон.— Я побував в усіх мальовничих куточках розкішного континенту, спадкоємцями якого ми з вами народились. Побачили б ви мою колекцію фотокарток! Шкода, що вона не зі мною! Я робив знімки для себе, на пам'ять, на них зафіксовані і найвеличніші, й найчарівливіші явища природи.
Мандруючи Західними Штатами та іншими територіями і займаючись фотографією, він читав усі книжки, які траплялися йому,-гарні, погані й такі собі, читав книжки прості й незрозумілі, починаючи з романів Сільвейнуса Кобба й кінчаючи "Началами" Евкліда, причому, на превеликий подив, і того, й того автора він прочитав однаково уважно. Обдарований дивовижною спостережливістю и чудовою пам'яттю підліток вбирав у себе відомості про люд, промисловість, природу, він накопичував У своїй голові силу-силенну розкішних правдоподібних нісенітниць, які приймав за щиру правду і знання яких вважав обов'язковим для кожного справжнього американця. [39] Бути чесним, бути патріотом й однаково рвійно загрібати культуру та гроші — такі були його життєві принципи. Згодом я не раз питав його, навіщо йому все це. "Щоб створити наш національний тип! — гаряче заявив Пінкертон.— Це наш загальний обов'язок, ми всі маємо творити американський тип! Лаудене, в ньому — єдина надія людства. Якщо й ми зазнаємо невдачі, як усі оті старі феодальні монархії, що ж залишиться?"
Фотографічна справа не задовольняла його честолюбних прагнень — її неможливо було розширити, пояснив він, в ній не відчувалося духу сучасності, і трапилось так, що він узявся за спекуляцію залізничними квитками. Я не зовсім зрозумів, як він здійснював операції, але суть їх полягала в тому, щоб позбавити залізницю частини її прибутків.
— Яз головою поринув у цю справу,— розповідав Пінкертон.— Я недоїдав і недосипав, і навіть найдосвідченіші мої колеги визнали, що я засвоїв усі тонкощі справи протягом місяця, а протягом року ще й революціонізував її. Вона надзвичайно захоплююча! Це дуже цікаво: вибрати в натовпі клієнта, за хвилину осягнути його вдачу та звички, вискочити з контори й ошелешити його, запропонувавши квитка до того самого місця, куди йому конче треба дістатись. Навряд чи на всьому континенті знайшовся б спекулянт, який зазнав менше невдач, аніж я. Але для мене це ремесло було тільки щаблем. Я заощаджував кожен долар, я думав про майбутнє. Я знав, чого прагнув: багатства, освіти, пишного особняка, розумної й культурної дружини. Так, так, містере Додд,— тут він підвищив голос,— кожен мужчина повинен знайти собі дружину, духовно вищу за нього. Інакше це буде не єднання душ, а лише поступка власній хтивості. Така моя думка... Я робив заощадження, і чималі! Але не кожний — так, так, далеко не кожний! — насмілився б зробити те, що зробив я: прикрити дуже прибуткове агентство в Сент-Джо, де я гріб долари лопатою, і самотою, без друзів, не знаючи ні слова по-французьки, приїхати сюди, щоб витратити свій капітал на опанування мистецтвом.
— Це була давня мрія,— спитав я,— чи миттєва примха?
— Ні те, ні те, містере Додд. В ті часи, коли я був мандрівним фотографом, я, звісно, навчився розуміти велич і красу творінь нашого Всевишнього. Та річ не в тім. Я просто спитав себе: що зараз найпотрібніше моєму століттю і моїй країні? Якомога більше культури та [40] мистецтва, відповів я. І ось, вибравши найкраще місце, де можна здобути необхідні знання, я зібрав гроші й приїхав сюди — добувати ці знання.
Слухаючи Пінкертонову оповідь, я відчував і захоплення, і сором. У нього в мізинці було більше енергії, ніж у всьому моєму тілі. Він був по зав'язку напханий всілякими чеснотами, він випромінював бережливість і сміливість, і якщо його мистецьке покликання здавалось дещо нечесним (принаймні людині з моїми вимогами), то в будь-якому випадку важко було передбачити, чого може досягти людина, сповнена такого завзяття, обдарована такою душевною й фізичною силою. Тому, коли Пінкертон запросив мене подивитись його твори (один із звичних способів поширення дружби в Латинському кварталі), я пішов із ним, сповнений цікавості й надій.