Не пригадую вже, була вона гарненька чи ні, але за першої нашої зустрічі вона виявила стільки доброго глузду, а мій вигляд був настільки жалюгідний, що тепер я відразу запалився бажанням показати себе у вигіднішому світлі. її супутник був, найімовірніше, її братом, а брати схильні діяти без зайвих роздумів — адже їм ще в дитинстві доводиться захищати людську гідність сестер; тож я вирішив, що найкраще буде зараз же вибачитись, аби запобігти можливим ускладненням.
Я попрямував до дверей музею і ледве встиг наблизитись до входу, як звідти вийшов той самий юнак. Отак я й зіткнувся з третім чинником моєї долі,— бо мій життєвий шлях визначився трьома рушійними силами: моїм батьком, капітолієм штату Маскегон і моїм другом Джімом Шнкертоном. Що ж до юної леді, яка тоді володіла всіма моїми думками, то відтоді я її так і не бачив і нічого про неї не чув — прегарний приклад гри в піжмурки, ""У ми називаємо життям... [35]
РОЗДІЛ III,
ЯКИЙ ЗНАЙОМИТЬ ІЗ МІСТЕРОМ ПІНКЕРТОНОМ
Юнак, як я вже сказав, був на кілька років старший від мене. Він мав гарну статуру, дуже рухливе обличчя, приємні манери, а його сірі очі були по-пташиному зіркі.
— Вибачте, можна сказати вам кілька слів? — звернувся я до нього.
— Дорогий сер,— відповів він,— я не знаю, про що буде ваша мова, але готовий вислухати й сотню ваших слів.
— Ви щойно супроводили молоду леді, до якої я вчора зовсім незумисно виявив неввічливість. Звернутися безпосередньо до неї означало б поставити її знову в незручне становище, а тому я радий можливості вибачитися перед її другом, а можливо, її родинним захисником.
— Ви мій співвітчизник! — вигукнув юнак.— Доказ — ваша ґречність у ставленні до цієї дівчини. Вона заслуговує найвищої поваги. Мене познайомили з нею вчора ввечері за чаєм у товаристві моїх друзів, і, зустрівшись з нею сьогодні, я, звісно, запропонував нести її палітру. Мій дорогий сер, чи можете ви назвати ваше ім'я?
Я був дуже розчарований, почувши, що він зовсім чужий моїй юній леді; ще хвилину тому прагнучи знайомства, я тепер ладен був піти геть. Та водночас щось в очах незнайомця вабило мене.
— Мене звати,— сказав я,— Лауден Додд. Я приїхав з Маскегону вчитися ліплення.
— Ліплення? — перепитав він так, наче щойно відкрив це слово.— А мене звати Джеме Пінкертон. Дуже радий нагоді познайомитися з вами.
— Пінкертон? — і собі здивувався я.— Чи не той самий Пінкертон-Трощитель Стільців?
Він підтвердив мій здогад задоволеним хлоп'ячим сміхом; та й справді — будь-хто з мешканців Латинського кварталу міг би пишатися таким прізвиськом.
Щоб пояснити, звідки взялося це прізвисько, мені доведеться заглибитись в історію звичаїв нашого дев'ятнадцятого століття — такий відступ вельми цікавий і сам по собі. В деяких художніх студіях досить по-варварськи й непристойно насміхалися з новачків. Але дві події, що стались одна за одною, сприяли пом'якшенню диких звичаїв, і, як це часто буває, завдяки тому, що в хід були пущені саме варварські способи. Перша подія трапилась тоді, коли поміж нас з'явився новачок із Вірменії. Він був невисокий на зріст, на голові носив феску, а в кишені [36] (чого ніхто не помітив) — кинджал. Жарти почалися, як звичайно, але —певно через ту феску — завзятіше. Він терпів їх мовчки, а це ще більше під'юджувало насмішників-студентів. Та коли хтось із них дозволив собі справді непростиму брутальність, новачок вихопив кинджала і встромив кривдникові в бік. Радий повідомити, що тому джентльменові довелось пролежати кілька місяців у ліжку.
Другій події Пінкертон завдячує своїм прізвиськом. Якось у переповненій майстерні студенти випробовували вельми жорстокими та брудними витівками переляканого новачка. Раптом високий блідий юнак вигукнув: "Гей, англійці й американці, прикриємо цю лавочку!" Англосакси жорстокі, але не люблять паскудства, і цей заклик одностайно підтримали. Студенти — англійці й американці — схопили свої стільці, й за мить жартівники вмилися кров'ю, французи відкотилися до дверей, і ошелешену жертву звільнили від наруги. У цім бою англійці й американці укрили себе славою, але я пишаюсь тим, що призвідником був американець, притому — палкий патріот; саме його пізніше на виставі "L'Oncle Sam" (1) доводилось не раз відтісняти в глибину ложі, бо він раз у раз вигукував: "О моя вітчизно, моя вітчизно!" А ще один американець (мій новий знайомий Пінкертон) найбільше відзначився в тій битві. В його руках ущент розтрощився стілець, і найгрізніщий з супротивників відлетів убік і прорвав спиною полотно з зображенням, як ми казали, "свідомо оголеної натури". Розповідали, що той вояка так і вискочив на бульвар у розідраній полотнині.
Легко уявити, скільки розмов викликала ця подія в Латинському кварталі і як я радів зустрічі з моїм славетним співвітчизником. Того ж ранку я мав нагоду особисто познайомитись з його донкіхотськими нахилами. Коли ми проминали майстерню одного молодого французького художника, чиї картини я давно вже обіцяв подивитись, я запросив Пінкертона (як це заведено в Латинському кварталі) зайти до нього разом зі мною. В ті часи серед моїх товаришів траплялися вельми неприємні особи. Паризькі художники-майстри завжди викликали в мене захоплення й повагу; що ж до студентської маси, то чимало початківців майже не мали хисту до живопису, і я не раз дивувався, звідки беруться справжні майстри і куди діваються студенти-нездари. Схожа таємниця огортає й середні ланки медичної освіти і, мабуть, не раз спантеличувала й неспостережливих людей. В усякому разі, той суб'єкт, до якого я завів Пінкертона, був один з наймерзенніших п'яниць кварталу. Він запропонував нам помилуватись велетенським зображенням святого Стефана; мученик борсався в калюжі крові на дні висохлої водойми, а натовп іудеїв у жовтих, зелених та блакитних шатах кидав в нього,— зважаючи на зображення,— здобними булками. Поки ми озирали це творіння, господар майстерні пригощав нас оповіддю про епізод із власної біографії, який саме тоді був у нього на язиці і в якому, на його думку, він грав досить героїчну роль. Я належу до тих американців-космополітів, які сприймають світ (і на батьківщині, й за кордоном) таким, який він є, і вважають за краще лишатися глядачами; та навіть я слухав ту історію, майже не приховуючи огиди. Зненацька я відчув, що мене розпачливо смикають за рукав.