Ондатр аж підскочив і – о, сили небесні! – на що він ззаду був схожий! А торт!..
– А ось цього робити було не слід! – вигукнув Мумі-троль. – Торт спечений на мою честь!..
– Тепер я клеїтимуся все своє життя! – лементував Ондатр. – Я такого не стерплю! Це ваша вина!
– Заспокойтеся! Заспокойтеся! – вгамовувала товариство Мама. – Від того, що на ньому посидів Ондатр, торт не перестав бути тортом. Хіба трішки змінив форму…
Але її ніхто не слухав. Нюхмумрик заходився реготом. Чмих, який вирішив, що сміються з нього, визирнув з-під матраца і заверещав:
– Хай вашого черствого торта дідько вхопить! Його Мумі-тролеві спекли, а не мені! Ніхто й не подумав, що кошенята також полюбляють сметанку! Ось піду від вас геть і заберу зі собою кошеня, бо тільки воно мене тут любить!
Він прослизнув попід ковдрою і зник.
– Який жах! – розгубилася Мама. – Звичайно, треба було також написати "Моєму любому Чмихові"! Як я могла про це забути!
– Мусиш виправити свою помилку якимось гарним подарунком для крихітки, – серйозно мовив Тато.
Мама кивнула. Вона вирішила подарувати малому бабусині смарагди. З них можна зробити розкішний ошийник для кошеняти.
Нюхмумрик відслонив ковдру і визирнув з печери.
– Піду, мабуть, пошукаю Чмиха… – промовив він.
– Зачекай! – стримала його Мама. – Може, Чмихові хочеться трохи побути на самоті. Невдовзі повернеться…
– У чому справа? – втрутився Ондатр. – Нікого не цікавить, на що я став схожий?
– Ні, – щиро відповів Мумі-троль, – ми й без вас маємо клопотів по вуха…
Чмих був такий засмучений і розгніваний, що забув про свій страх і згадав про нього щойно у лісі. Дерева, здавалося, стояли обгорнені червоним папером. Ліс завмер у непорушності, зникли тіні, земля розпеклася й хрумкотіла під ногами. Утішала Чмиха лише думка, що всі в печері приголомшені власною несправедливістю, і тепер їх точить нечисте сумління.
Серце стугоніло йому в груденятах від ляку, але він усе далі й далі заходив у ліс, розмірковуючи про негідну поведінку своїх друзів. Хай собі ховаються у його печері і їдять свій старий зачерствілий торт!.. А він, Чмих, єдиний в усьому світі не ховається, хоча мало не мліє від страху. Чхати він на них хотів! На всіх і на все! І на комету теж! На кошенят! Абсолютно на все!
І враз назустріч йому вийшло кошеня з задертим догори хвостиком.
– Привіт! – холодно привітався Чмих і почвалав далі.
За якусь хвилю він відчув, як щось м’якеньке потерлося до його ноги.
– А, це знову ти… Ти обіцяло прийти і не прийшло… Бачити тебе не хочу!
– Чмиху, агов, Чмиху! – не відступалося кошеня. – Погладь мене, бач, яке я м’якеньке!
Чмих вперто бурмосився. Кошеня замуркотіло. Лише його муркотіння чулося у безгомінному лісі.
Чмих озирнувся навкруги, ноги йому затремтіли: він загубив стежку і не знав, у якому напрямку залишилася печера. Скільки сягало око, усюди ріс мох.
Нікому вже не хотілося десерту, і справа зовсім не в тому, що в торт домішалися ворсинки ондатрового хутра. Сам Ондатр сидів у балії з теплою водою. Хвилина спливала за хвилиною…
– Котра година? – запитав Мумі-троль.
– Восьма двадцять п’ять, – відповів Тато.
– Я піду шукати! – рішуче сказав Мумі-троль. – Дайте мені годинника, щоб я міг пильнувати за часом.
– Ні! Не відпускайте його! – вигукнула Хропся.
– Це необхідно, – підтримала Мама сина. – Поквапся, кожна хвилина на вагу золота!
Мумі-троль прослизнув з-під ковдри надвір. Повітря над пустельним узбережжям було гаряче, мов у печі.
Він біг щодуху, біг і гукав Чмиха, час від часу поглядаючи на годинник. Стрілка на хвилину пересунулася. У запасі залишалося одинадцять хвилин.
Мумі-троль стрімголов кинувся до червоного лісу, що сім кроків окликаючи Чмиха…
Нарешті дуже здалеку долинув слабенький крик.
Мумі-троль стулив лапки рупором і загорланив на повні легені: "Чмиху!!!"
Чмих знову відгукнувся, уже ближче.
Вони навіть словом не обмінялися, зустрівшись, а щодуху помчали назад, до печери. Услід підтюпцем бігло кошеня. А згори на них, на занімілу від жаху Долину Мумі-тролів летіла комета, ближче і ближче.
Ще шість хвилин… Ноги грузнули в піску, бігти було важко, рухи уповільнилися, немов у поганому сні. Гаряче повітря обпікало очі, висушувало горло… Та ось нарешті і скеля, теж почервоніла від сяйва комети, там стоїть Мама, щось кричить, вимахує лапами, а вони відчайдушно дряпаються вгору, вище, вище… Лише три хвилини зосталося! Раптом стало прохолодніше, Мумі-троль і Чмих з кошеням опинилися всередині печери, де мирно горіла гасова лампа, було тихо і затишно.
– Дозвольте відрекомендувати вам моє кошеня, – мовив Чмих тремтячим голосом.
– О, яке гарне маленьке кошеня! – відразу заторохтіла Мама. – Я маю для тебе подарунок, Чмиху… Мені хотілося подарувати тобі з нагоди повернення додому бабусині смарагди, але я забула про це у тому шарварку… Ти міг би зробити з них ошийничок для кошеняти…
– Смарагди! – застрибав від утіхи Чмих. – Родинні коштовності!.. Кошеняті! Чудово! Я такий щасливий!
І тієї ж миті розпечена палаюча комета впала на Землю. Гасова лампа перекинулась на пісок і згасла. Була рівно восьма година сорок дві хвилини та чотири секунди…
З-під ковдри, скропленої Сонячною Оливою, пробивалося сліпучо червоне світло, однак у печері панувала густа темрява. Міцно обійнявшись, усі забилися в найдальший закуток печери, наслухаючи, як гримотить метеоритний дощ по ванні на даху печери. Ондатр скоцюрбився у балії для прання. Гемуль лежав на животі, прикриваючи своїм тілом марки, щоб їх знову не розвіяло вітром.
Скелею теліпало і трясло, комета завивала, немов від страху, а може, то Земля нажахано кричала…
Отак непорушно, обійнявшись, вони лежали дуже довго. Надворі луною розкочувався гуркіт – то розколювалися скелі і розтріскувалася земля. Час тягнувся невимовно довго, кожен потерпав у душі наодинці зі собою.
Здавалося, минула вічність, а може, й не одна, коли все нарешті стихло. Друзі напружено прислухалися, але надворі справді панувала тиша.
– Мамо, – прошепотів Мумі-троль, – уже настав кінець світу?
– Все минулося, – заспокоїла його Мама. – Може, й настав усьому кінець, але це вже позаду…
– Кінець кінцю! – каламбурив Тато, намагаючись усіх розвеселити.