Спека стала нестерпною, мертвий берег осявало моторошне темно-червоне світло. Тато намагався не звертати уваги на примарний світ довкола. Він невтомно котив туди й сюди тачку і розмірковував, скільки зайвих речей нагромадилося вдома з часів його молодості. Інколи Тато позирав на годинника.
– Все, – подумав він, – везу останній вантаж. Хай Мама собі навіть не думає забирати ще й клямки від шаф та шворки від пічних заслінок…
І Тато Мумі-троля востаннє покотив тачку у Долину. Він застав Маму, коли вона намагалася витягнути на подвір’я ванну. Поруч стояв Чмих із мисочкою молока.
– Ви мене зовсім не слухаєте, – сердився він. – Я вже тричі запитував, де воно?
– Хто? – неуважно озвалася Мама.
– Моє кошеня! – вигукнув Чмих. – Де моє маленьке кошеня, яке так за мною тужить?.. Ми мусимо його врятувати!
– А, твоє таємниче кошеня, – згадала Мама, натужно волочачи ванну. – Розумієш, мені хіба зрідка вдавалося побачити кінчик його хвоста. Воно приходило лише по ночах і випивало молочко.
– То воно не встигло полюбити тебе?
– Ні, це кошеня дуже незалежне. Не хвилюйся, воно дасть собі раду. Коти завжди дають собі раду…
Саме тієї миті з’явився Тато Мумі-троля, торохтячи тачкою.
– Це остання ходка! – гукнув він. – Уже пів на сьому, а нам ще треба залатати дірку в стелі печери… Навіщо, заради всього святого, тобі здалася ванна!?
– Вона цілком нова, – пояснила Мама. – Ти ж знаєш, яка то втіха поніжитися у ванні, до того ж…
– Добре, згода, – змирився Тато. – Залазь досередини, я завезу тебе до печери. А де Гемуль?
– Рахує свої марки, – відгукнувся Хропусь із родинним фотоальбомом Мумі-тролів у лапках. – Яким грубасиком був Мумі-троль у дитячому віці…
– Гемулю! – покликав Тато. – Стрибай до ванни! Поквапся, бо комета летить!
Гемуль схопив в оберемок свій альбом з марками і слухняно заліз до ванни, а Тато Мумі-троля повіз їх на берег моря.
Чмих останнім покинув Долину. Всю дорогу до лісу він гукав кошеня, аж нарешті помітив його. Кошеня сиділо в моху і вмивалося.
– Привіт, – прошепотів Чмих, – як справи?
Кошеня облишило умиватися і зиркнуло на нього.
Чмих обережно підійшов простягнув лапку. Кошеня трішки відсунулося.
– Я так за тобою тужив, – Чмих знову простягнув до нього лапку.
Кошеня відстрибнуло на недосяжну віддаль. Щоразу, як Чмих намагався підійти ближче, воно відсувалося, але не втікало.
– До нас летить комета, – мовив Чмих. – Ходи з нами, бо від тебе й сліду не зостанеться…
– Пхе, – пирхнуло кошеня і позіхнуло.
– Обіцяєш прийти? – суворо запитав Чмих. – Мусиш мені пообіцяти! Перед восьмою…
– Прийду, коли мені захочеться, – відповіло кошеня і знову заходилось умиватись.
Чмих поставив мисочку з молоком у мох, трохи постояв, дивлячись на кошеня, а тоді побіг до берега моря. Друзі саме піднімали ванну на скелю.
– Міцно тримайте і тягніть! – командував Тато Мумі-троля. – Обережно, щоб не впала мені на ноги! Не відпускайте!
– Вона вислизає! Підставка для мила застрягла! – репетував Мумі-троль.
Мама сиділа на березі, витираючи спітніле чоло.
– Яке важке переселення! – зітхнула вона.
– Що вони там роблять? – поцікавився Чмих.
– Ванна надто велика, – пояснила Мама. – Не поміщається в отворі печери. Хропусь хотів скликати з цього приводу нараду, але у нас мало часу… Тепер вони намагаються витягнути ванну на вершок скелі, щоб затулити нею дірку в стелі. Ой, лишенько!
– Я зустрів своє кошеня, – повідомив Чмих. – Воно пообіцяло прийти до печери перед восьмою…
– От і добре! – втішилася Мама. – Я дуже рада! А тепер піду позастеляю ліжка в печері…
Ванна затулила отвір у стелі з точністю до чотирьох сантиметрів, їм дуже пощастило!
Потроху всі речі розташували всередині печери, вхід до печери Мама заслонила ковдрою.
– Гадаєш, ковдра витримає спеку? – засумнівався Мумі-троль.
– А ми її піддамо спеціальній обробці, – заспокоїв Нюхмумрик, дістаючи з кишені маленьку пляшечку. – Погляньте! Моя знаменита підземна Сонячна Олива! Їй жодна спека не страшна!
– Плями від неї залишаються? – запитала Мама.
Раптом вона схопилася лапами за голову:
– А де ж Ондатр?
– Він не хотів іти з нами, – відповів Тато. – Водно торочив, що пікніки зараз не мають жодного сенсу. Я покинув його в саду. І гамак йому залишив.
– Ой-ой! – зітхнула Мама знову і заходилася готувати обід на примусі.
Годинник показував за п’ять хвилин сьому. Коли всі вже пообідали і перейшли до сиру, ззовні почулося голосне чмихання. З-під ковдри, яка затуляла вхід, з’явилася вусата рийка.
– О, ви таки прийшли, – зрадів Мумі-троль.
– Я не витримав у гамаку шаленої спеки, – мовив Ондатр. – Подумав, що у печері, мабуть, прохолодніше.
Він статечно пошкандибав у куток.
– Моє кошеня по дорозі бачили? – запитав Чмих.
– Ні…
Тато Мумі-троля досяг з кишені годинника:
– Ми готові. Зараз рівно восьма.
– Ще встигнемо покуштувати десерт, – сказала Мама. – Чмиху, куди ти поклав торт?
– Десь там, – показав малий у куток, де примостився Ондатр.
– Де це – десь там? – перепитала Мама. – Я його не бачу. Може, шановний Ондатр бачив нашого торта?
– Не бачив ні кошенят, ні тортів, – роздратовано буркнув Ондатр. – Не бачив, не куштував, і взагалі, кошенята і торти мене не цікавлять. Я думаю.
Гемуль засміявся, не підводячи голови від свого альбому з марками.
– Маєте рацію, – бурмотів він. – Галас… Суцільний галас і суєта…
– Але куди ж він подівся? – геть спантеличилася Мама. – Любий Чмиху, сподіваюся, ти не всього торта з’їв по дорозі?
– Ні, він надто великий, – запротестував Чмих.
– Ага, то ти його таки куштував? – гаркнув Мумі-троль.
– Лише зірочку на верхівці, але вона була дуже твердою! – й собі відгаркнувся Чмих та заповз під матрац.
Нікого з друзів більше й бачити не хотів. Написали на торті "Моєму любому Мумі-тролеві", а не "Моєму любому Чмихові"! Та й кошеня не прийшло, хоч уже минула восьма.
– Ой-ой, – знову почулося Мамине зітхання. Вона сіла на стілець, бо дуже втомилася. – Самі прикрощі нині…
Хропся уважно глянула на Ондатра.
– Чи не могли б ви на хвильку встати, – попросила вона.
– Нащо? Сиджу собі та й сиджу, нікому не заважаю, – буркнув Ондатр.
– Але ж ви сидите на торті Мумі-троля!