– До того ж, нам майже по дорозі, – докинув Мумі-троль.
– Можна лише глянути одним оком на ті танці, проходячи повз майданчик… – запропонував і собі Нюхмумрик.
Хропусь лише зітхнув. Отож друзі звернули на стежку і попростували за вказівником. Стежка весело в’юнилася лісом, петлювала і закручувалася на всі боки, інколи знічев’я зав’язуючись вузликом. Від такої стежки не втомлюєшся; вона навіть, здається, скоріше приводить до мети, аніж пряма й нудна дорога.
– У мене відчуття, ніби Долина Мумі-тролів ось-ось вигулькне з-за наступного закруту, – мовив Мумі-троль.
– Розкажи мені про Долину, – попросила Хропся.
– У нашій Долині завжди почуваєшся у безпеці, – почав розповідь Мумі-троль. – З веселим настроєм встаєш уранці і вкладаєшся до сну ввечері. Там росте розлоге дерево, на якому я побудую курінь, а ще є потаємне місце – обов’язково тобі покажу. Мама обклала всі грядки черепашками, а наш ґанок увесь день купається в сонячному промінні. Там так смачно пахне. Ми маємо власний місток через річку, який побудував Тато і по якому можна котити тачку. А ще я зробив відкриття – знайшов море, тож і шматочок моря також належить нам…
– А раніше ти водно торочив, які гарні краї, де ніколи не бував, – ущипнув Чмих.
– Та то давно було… – відмахнувся Мумі-троль.
За наступним вигином стежки вони опинилися перед крамничкою, дуже гарною хатинкою. Навколо рівними рядочками буяло розмаїття квітів, на стовпі лежала срібна куля, у якій віддзеркалювався ліс і біла хатка з дахом, викладеним дерном. Оголошення біля дверей сповіщало, що тут можна купити порошок до прання, лакрицю та чудову Сонячну Оливу.
Мумі-троль піднявся вгору сходами, а коли відчинив двері, всередині хатинки теленькнув дзвоник. Усі увійшли до крамнички, тільки Хропся затрималася надворі, милуючись своїм відображенням у срібній кулі.
У крамниці за лядою сиділа бабуня з маленькими і круглими, як у мишки, очицями та сивим волоссям.
– Ага! – мовила вона замість привітання. – Скільки маленьких діточок! Чого бажаєте?
– Лимонаду, – випалив Чмих. – З червоним сиропом.
– Чи немає у вас зошитів у лінійку або клітинку? – поцікавився Хропусь. Він мав намір записувати все, що слід робити у разі зіткнення з кометою.
– Звичайно, є, – сказала Бабуня. – Синій зошит годиться?
– Ліпше іншого кольору, – попросив Хропусь. – Синіми здебільшого користуються зовсім маленькі хропусі.
– А мені би здалися інші штани, – озвався Нюхмумрик. – Тільки б вони не були надто нові на вигляд. Я себе добре почуваю лише у тих штанятах, які допасовані до моїх форм.
– Зрозуміло, – відповіла Бабуня, полізла драбиною під стелю і досягла звідти штани.
– Ой, вони надто нові, – занепокоївся Нюхмумрик. – Може, є старіші?
– Це найстаріші штани серед моїх запасів, – пояснила Бабуня. – Але завтра вони будуть ще старішими, – додала вона з надією в голосі, глянувши на Нюхмумрика поверх окулярів.
– Що ж, – зітхнув Нюхмумрик, – я приміряю їх за хатиною, хоча дуже сумніваюся, що вони мені пасуватимуть.
І Нюхмумрик зник у садку.
Хропусь щось занотовував у новому зеленому зошиті.
– А що забажав би собі маленький Мумі-троль? – запитала Бабуня.
– Діадему, – поважно відповів Мумі-троль.
– Діадему?! – вражено перепитала Бабуня. – Навіщо вона тобі?
– Подарує Хропсі, – устряв Чмих, який сидів на підлозі і цмулив крізь соломинку червоний лимонад. – Він геть стратив глузд, відколи зустрів її.
– Що ж безглуздого у подарунку? – зауважила Бабуня. – Ти ще занадто малий, щоб збагнути, але насправді прикраса є найгарнішим дарунком для дами.
– Ага, – буркнув Чмих, ховаючи рийку у склянці з лимонадом.
Бабуня обвела поглядом усі свої полиці, однак діадеми на них не знайшлося.
– Може, під лядою, – допомагав у пошуках Мумі-троль.
Бабуня зазирнула й під ляду.
– Ні, тут теж немає, – мовила вона засмучено. – Важко повірити, у мене немає ані одної діадеми… Може, замінимо парою крихітних рукавичок для хропусів?
– Ой, не знаю, – посмутнів Мумі-троль.
Тієї миті двері дзеленькнули, до крамнички увійшла Хропся.
– Доброго дня! – привіталася вона. – У вас таке чудове дзеркало в саду. Відколи я загубила своє люстерко, можу дивитися на себе хіба у водяне плесо, а відображення у ньому видається надто кумедним.
Бабуня глипнула на Мумі-троля й підморгнула йому. Вона щось досягла з полиці і похапцем тицьнула Мумі-тролеві у лапку. Мумі-троль і собі глянув крадькома: то було маленьке кругле люстерко у срібній рамочці, на зворотному боці оздоблене трояндою з червоних рубінів. Мумі-троль переглянувся з Бабунею і засміявся. Хропся нічого не помітила.
– Чи не знайдеться у вас кілька медалей? – запитала вона.
– Кілька чого? – перепитала Бабуня.
– Медалей, – повторила Хропся. – Гарно оздоблені зірки, які поважні панове так охоче носять на шиї…
– О так, звичайно, так, – заторохтіла Бабуня. – Медалі, аякже…
І вона заходилася нишпорити по полицях, по всій крамниці, навіть зазирнула під ляду.
– Ані одної? – від розчарування Хропсі аж сльози набігли на очі.
Бабуня зовсім посумніла, та враз їй сяйнула рятівна думка, вона притьмом полізла драбиною до найвищої политті, де стояла коробка з різдвяними ялинковими прикрасами, і досягнула звідти велику розкішну зірку.
– Яке щастя! – зраділа Бабуня. – Таки знайшла ще одну медаль!
– Яка гарна, – прошепотіла заворожено Хропся і, обернувшись до Мумі-троля, мовила: – Це тобі! За те, що ти врятував мене від отруйного чортополоху.
Мумі-троль наче мову втратив від несподіванки. Він уклякнув на одне коліно, а Хропся повісила йому на шию зірку, що сяяла неповторним блиском.
– Шкода, що ти не можеш побачити, як вона тобі личить, – пошкодувала Хропся.
І тоді Мумі-троль простягнув їй люстерко, яке ховав за спиною.
– А це – тобі, – мовив він. – Щоб ти могла собою милуватися.
Доки обоє розглядали своє відображення, знову теленькнув дзвіночок – досередини увійшов Нюхмумрик.
– Гадаю, штанам варто трохи постаріти, – сказав він. – Вони не мають моєї форми.
– Шкода, – скрушно зітхнула бабуня. – Але новий капелюх тобі, напевно, не завадить…
Нюхмумрик сполошився й натягнув глибоко на вуха свого старого зеленого дрантюха.
– Страшенно дякую, але мені щойно спало на думку, що накопичувати надто багато власності небезпечно…