— Візьми. Більше вона не знадобиться.
— Ні, Колю, ти можеш її поки що залишити у себе, — тихим, ніби чужим голосом відповіла Білка. — Будь ласка… Залиш її.
Але я віддав їй пов'язку: адже я не член вашого "Загону Справедливих"!
І про те, що було далі, я тобі також докладно напишу.
Зараз уже пізно. Ти писала мені листа три дні підряд. А я вирішив написати тобі про все одразу, за один сьогоднішній вечір, бо сьогодні сталося багато важливого. Цілий вечір сиджу за столом і пишу.
І ніяких уроків на завтра не приготував. Та це байдуже: уроки задають щодня, а таке важливе завдання я виконую вперше і, може, востаннє в житті.
Олена Станіславівна двічі вже повторювала, що в колективі кожен повинен зважати на інших, а я не гашу світло і, виходить, не зважаю на Нелю, якій давно вже пора спати.
Закінчую писати.
Коля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Ти щось наплутала: написала мою адресу, а в конверт вклала чужого листа. Це я не одразу помітив: спершу прочитав, а тоді вже зрозумів, що він не мені. Я б не читав чужого листа, але так уже вийшло.
У ньому ти пишеш Феліксові, що напередодні від'їзду ви про щось побилися об заклад. І що я повинен допомогти тобі виграти. А як же я можу допомогти, якщо я не знаю, про що ви там побилися об заклад.
В кінці листа ти згадуєш про якогось Тимофія, з яким "усе складно". Ти пишеш, що дуже любиш його… Я довго думав, хто такий Тимофій. У нас у школі я не знаю жодного хлопця з таким іменем. Воно дуже просте, але чомусь рідко зустрічається.
Я у чужі таємниці лізти не хочу. Та просто цікаво: про що йдеться? І хто такий Тимофій, з яким "усе складно" і якого ти дуже любиш?
Листа я віддав Феліксові.
Він сказав, щоб ми з Єрьомкіними завтра прийшли до нього у штаб дружинників. Оце буде історія! А хто такий Тимофій?..
Коля
Оля пише Колі
З нетерпінням чекаю, Колю, твого наступного листа. Весь час мені здається, що в поштову скриньку щось кидають, і я вискакую на сходи. Як далі з Єрьомкіними? Точніше кажучи, з Ганною Іллівною? Адже це найважливіше.
Вибач, що послала тобі чужого листа. До твоєї адреси я вже звикла, а Феліксові пишу вперше.
Про що побилися об заклад з Феліксом, поки що розповісти не можу. І про Тимофія також.
Не ображайся, Колю. З часом, може, про все довідаєшся.
Оля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Сьогодні, коли ми вчотирьох — Єрьомкіни і я з Білкою — прийшли у міський штаб дружинників, наш Фелікс був уже там. Ми увійшли, а він з вельми поважним і діловим виглядом продовжував писати. Тільки мигцем глянув на нас і сказав: "Зачекайте хвилинку, я дуже зайнятий…" Я чудово розумів, що Фелікс міг би й одразу почати розмову, але потрібно було, як він сказав мені потім у школі, зробити на Єрьомкіних психологічну атаку.
На стінах висіли плакати: "Хуліган — наш спільний ворог. Борися з ним!" і "Не пустимо у наше нове місто старі пережитки!" Ці заклики також справили на Єрьомкіних величезне враження. І коли Фелікс коротко, не відриваючись од паперів, запропонував їм: "Сідайте, будь ласка!", вони ледь чутно відповіли: "Ні, не клопочіться… Ми постоїмо!"
А потім іще задзвонив телефон, і Фелікс почав говорити у трубку: "Затриманих доставляйте просто у штаб! Час навести лад!" І хоча Єрьомкіних ніхто у штаб не доставляв, але їм, певно, почало здаватися, що й вони теж не самі прийшли до Фелікса, а що їх до нього "доставили".
Єрьомкіни досі ніколи не бачили нашого Фелікса й тому весь час розглядали його порожній рукав і мовчки дивувалися, як він швидко пише лівою рукою.
— У боротьбі з хуліганами постраждав? — тихо запитав мене Єрьомкін.
— Міною відірвало! — відказав я.
Єрьомкін здригнувся і передав це на вухо своїй дружині. І хоча бесіда ще навіть не почалася, вони обоє, як мені здалося, під натиском нашої психічної атаки почали вже потихеньку відступати. Обличчя у них були покірні, несміливі…
А коли ми виходили з дому, Єрьомкін сказав своїй дружині: "Зараз ми швиденько наведемо у цій справі порядок!" Дістав з кишені якийсь значок і просто на вулиці прикрутив його до піджака. Я ніяк не міг розібрати, що на значку зображено й написано.
Я запитав у Білки:
— Це що у нього?
— Значок, — відповіла вона.
— Сам бачу. А за що такі видають?
— Їх не видають, їх у газетному кіоску купують. Там скільки завгодно таких. Я знаю: мій братик значки збирає…
У штабі Єрьомкін увесь час нервово смикав цей свій значок, немов хотів, щоб Фелікс звернув на нього увагу. Але наш Фелікс був цього разу дуже не схожий на себе. Адже завжди він буває такий уважний, ввічливий, а тут поклав трубку і, навіть не дивлячись на Єрьомкіних, запитав:
— Ви в якій справі?
— У цілком громадській! — відповів Єрьомкін.
— А точніше?
— Хочемо вчасно подати вам сигнал!
— Про що?
— Про те, що для дитячої кімнати, над якою шефствує цей самий… "Загін Правдивих"…
— "Справедливих!" — поправив його Фелікс.
— Так, так… саме так… Ми хотіли сказати, що для цієї самої кімнати наша квартира ніяк не придатна. Просто дітей шкода! Все-таки вони наше майбутнє…
— Чому їх має бути шкода? — здивовано запитав Фелікс. — Я думаю, що "Загін Справедливих" вносить розумну пропозицію. Міські організації цілком можуть її підтримати!
— Бачите, я вже пояснював… — знову почав Єрьомкін, смикаючи свій значок, куплений у газетному кіоску. — Я вже пояснював, що дітям там буде дуже незручно: виходити просто на вулицю, через балкон…
— Та що ви! — заспокоїв його Фелікс. — Діти так люблять все незвичайне. Вони так люблять перелазити через паркани, через перила, через балкони… Ми, вихователі, це чудово знаємо. От давайте запитаємо у Колі… Тобі б сподобалося входити до кімнати через балкон?
— Ще б пак! Я б давно вже й додому залазив через балкон, якби не жив на четвертому поверсі!
— Ось бачите… Отож не хвилюйтеся, будь ласка.
— А місця громадського користування? — дедалі тихше й тихше заперечував Єрьомкін. — Як бути з ними? Адже вони не пристосовані…
— Діти ходитимуть по черзі, по одному. Ми за цим прослідкуємо.
— Я розумію всю важливість постійного контролю за дітьми, що залишаються без нагляду! — промовив Єрьомкін.
— Ось бачите, як добре! — погодився наш Фелікс. — Здається, ми приходимо до спільної згоди.