— Як чудово бути маленьким!
Але тут-таки злякався й озирнувся — чи не чув хто? Адже можуть, подумати, що коли я так радію — значить, не завжди був маленьким.
Мчу так, що аж в очах миготить. Стомився. Та досить зупинитися на хвилину, відсапатись — як уже відпочив, і знову мчу далі.
Добре, що лечу як стріла, не те що раніше — човг-човг, плентаюся крок за кроком.
0 добрий гноме, як я тобі вдячний!
Адже для дітей біг — як їзда верхи, учвал, "з вітром наввипередки". Нічого не пам'ятаєш, ні про що не думаєш, нічого не бачиш — тільки життя відчуваєш, повноту життя. Відчуваєш, що в тобі й навколо тебе повітря.
Чи наздоганяєш, чи тікаєш — все одно! Швидше!
Я впав. Розбив коліно. Боляче. Дзвінок.
Шкода. Ще б трохи. ІДе б хвилинку.
— Хто швидше, я чи ти?
Нога вже не болить. Вітер знову шмагає в обличчя, в груди. Знову мчу стрімголов, щоб бути першим. Дивом не наштовхуюсь на дітей, долаю перешкоди. Поріг школи, хапаюсь рукою за перила — і вгору по сходах. Не озираюсь, відчуваю, що лишив його далеко позаду. Перемога!
1 з усього розгону у вузенькому коридорі — бух на директора! Той мало не впав.
Я бачив директора, але зупинитись уже не міг. Геть як машиніст, шофер чи вагоновожатий.
Цієї хвилини я зрозумів, що дітей даремно звинувачують: вони не винні,— це випадок, нещастя, але не провина. Можливо, я й справді позбувся спритності? Боже мін, стільки років, стільки років!
Я міг би змішатися з юрбою дітей, тому що всі бігли. Але я ж тільки перший день учень.
І я, мов дурень, зупинився. Навіть не сказав: "Пробач-те..." А директор схопив мене за комір і як струсоне! Аж голова в мене зателіпалась... І такий злий...
— Як тебе звуть, урвителю?
Я завмер. Серце так калатає, що слова вимовити не можу. Він знає, що я ненавмисне,— значить, повинен пробачити. Але, з іншого боку,,так, з розгону, налетіти на директора... Адже він міг упасти, забитися. Я хочу щось сказати, проте весь тремчу і язик прилипає до горлянки. А директор знову струсонув мене й кричить:
— Будеш ти відповідати чи ні? Я питаю, як твоє прізвище?
А навколо вже юрба. Всі дивляться. І мені соромно, що таке збіговисько. Тут саме вчителька проходила, погнала всіх до класу. Я один лишився. Опустив голову, немов злочинець.
— іди в учительську!
Я кажу тихо:
— Пане директор, дозвольте пояснити.
А директор:
— Ну, що там іще пояснювати! Чому зразу не відповідав, коли я прізвище питав?
Я кажу:
— Соромно було: всі стоять, дивляться.
— А гасати як очманілому тобі не соромно? Прийдеш завтра з матір'ю.
Я заплакав. Сльози самі котяться, мов горох. І в носі умить стало мокро. Директор подивився, і, видно, йому мене шкода стало.
— От бачиш,— каже,— як погано пустувати, потім плакати доводиться.
Якби я зараз перепросив, він би вибачив. Але мені соромно просити вибачення. Мені хочеться сказати: "Покарайте мене, будь ласка, якось інакше, навіщо маму засмучувати". Хочеться, та сказати не можу, сльози перешкоджають.
— Гаразд, іди до класу, урок почався.
Я вклонився, іду. В класі знову всі дивляться на мене. І вчителька дивиться. А Марнльський мене ззаду підштовхує:
— Ну, що?
Я не відповідаю, а він знову:
— Що він тобі сказав?
Я розізлився. Ну чого він чіпляється, яке йому діло?
Вчителька каже:
— Марнльський, прошу не розмовляти.
Певне, вчительці теж хотілося, щоб він дав мені спокій.
Видно, зрозуміла, що в мене горе,— за весь урок жодного разу не викликала.
А я сиджу й думаю. Мені багато про що треба подумати. Сиджу, не слухаю, не знаю навіть, про що говорять. А це якраз арифметика.
Діти підходять до дошки, пишуть, витирають. Вчителька взяла крейду і щось говорить, пояснює. Я гірше за глухого. Бо й не чую і не бачу. І навіть не вдаю, що розумію.
Вчителька, мабуть, відразу здогадалася, що я не слухаю. Либонь, добра, інша на зло викликала б. Тепер я розумію, чому в дітей, коли їм щось одне не вдається, то й інше не клеїться. Відразу віру в себе втрачаєш. А мало б бути так: один висварить, а інший похвалить, підбадьорить, утішить. Та й чи треба сваритись? Сам не знаю... Може, треба, а може, й ні.
А я як чинив, коли був учителем? Всяк бувало. Ну гаразд, я налетів на директора, і він схопив мене за комір. А що ще він міг зробити? Розгнівався, потім заспокоївся. Та ось чи пробачив?
Сказав: "Іди до класу".
І не знаю, чи приходити мені завтра з мамою, чи ні.
І ось я думаю.
Всього лише кілька годин я дитина, а як багато вже пережив. Двічі мені довелось відчути страх: один раз, коли в мене Ковальський зошит узяв, вдруге — з директором. А з директором це ж іще не все, і я не знаю, як мені бути.
Зазнав же я сорому, коли мене, наче злодія, за барки тримали. Адже дорослого ніхто не хапає і не трясе, коли він ненароком когось штовхне. Правда, дорослі обережніше ходять, але все-таки іноді це з ними трапляється.
Але ж дітям не заборонено бігати? А якщо ні, то хто має бути обережнішим: я, малий хлопчик, чи досвідчений педагог?
Дивно, що мені ніколи це не спадало на думку, коли я був дорослим.
Всього лише кілька годин я дитина, і вже перші сльози. Та й тепер, хоча очі в мене сухі, на серці образа.
І це ще не все. Адже я і впасти встиг. Спускаю панчоху, дивлюся: шкіру на коліні зідрано — не до крові, але боляче. Точніше, не боляче, а пече. Спершу я цього не відчув, а тепер, коли сиджу ось так, і на душі мені гірко...
Всього лише дві години, як я учень, а вчителька вже зробила мені зауваження, щоб я не крутився і сидів спокійно.
А що було б, якби вона знала, що я дав списати приклади? Що було б, якби вона сказала мені: "Повтори"?
Я не слухаю. Нічого не слухаю. А в класі треба не тільки спокійно сидіти, а й знати, що робиться навколо.
Виходить, я і ошуканець, і неуважний, і бігаю мов очманілий, а все лише тому, що я — знову дитина. А якщо так, то, можливо, краще було лишатись дорослим?
І мені стало шкода того коня, котрий не міг зрушити воза, тому що був погано підкутий, а віз важкий, і в нього копита по льоду ковзали.
Я ще трохи подумав про коня, потім знову вернувся до своїх думок.
"А чи було мені краще, коли я був дорослим? Можливо, директор ще й пробачить. По коридору я тепер обережніше ходитиму. Може, й справді вночі випаде сніг? А я так сумую за снігом, наче він мені брат рідний".