Я стою, а в руках у мене листівка: ангел з крилами, а на краю прірви — двоє дітей. Нагнулись над безоднею, рвуть квіти. Ангел стежить, щоб вони не впали в цю бездонну прірву.
Прийшла Мариня з цією тіткою, зі своєю мамою. Я її теж удруге в житті бачу — якась далека родичка.
І я думаю:
"Якщо Мариня заговорить зі мною, я дам їй на пам'ять листівку. А якщо ні, то ні".
Я її купив для Марині, бо знав, що вона прийде, тільки боявся, що буду в цей час у школі.
Я щодня відразу біг із школи додому. Муидек питає:
— Куди ти так поспішаєш?
Мама дивується:
— Хіба заняття тепер раніше кінчаються?
А я мовчу. Що я їм скажу?
У Марині біла пухова шапочка і такий же комірець. І волосся в'ється.
її мама говорить з моєю мамою про якихось там знайомих у Вільні.
А вона мовчить.
Тому що я швидко поцілував цій віденській тітці руку і мерщій до квіткового горщика.
А вона стоїть і тримається за свою маму.
Я дістав із книжки листівку. Оту, з ангелом.
А вона, Мариня, до мене пішла швидко, майже побігла. А я раз — знову листівку в книжку і, мабуть, почервонів, бо ще більше збентежився.
Вона зупинилася, затулилась муфточкою цією пухнастою, і я усміхнувсь. А вона теж. І я відвернувсь, ніби дивлюся на квітковий горщик.
А Іренка підбігла й показує їй ляльку.
Іренка каже:
— Дивись, які у неї черевички.
Тоді я знову до них повернувся.
Мариня взяла ляльку й питає:
— А в неї очі закриваються?
Я кажу:
— Ні. В маленьких ляльок не закриваються.
Мариня зовсім уже близько підійшла й каже, що і в
маленьких можуть закриватись, тільки у зовсім маленьких ніколи не закриваються. .
І потім каже:
— Я вже їду.
Я злякався, що вона просто зараз поїде, і швидко дістав листівку з ангелом: побоявся, що не встигну віддати.
Показую й питаю:
— Гарна?
Вона тихо відповіла:
— Гарна.
Я кажу ще тихіше:
— Може, хочеш?
Я не хотів, щоб Іренка побачила. Тому що маленькі люблять в усе втручатися. Ще, чого доброго, щось голосно скаже.
Але мама з тіткою розмовляли й нічого не почули. Мариня каже:
— Напиши що-небудь на пам'ять.
Вона це таким голосом каже й дивиться, чи я погоджусь. Усе добре вийшло. Я тут-таки швидко написав: "На пам'ять про Варшаву". І приклав промокашку.
А Мариня каже:
— Ой, розмажеш!
Я відповідаю:
— Дивися, зовсім не розмазалось!
Я сказав їй: "Дивися". Отже, я звернувся до неї на "ти". Проте "Н" трохи розмазалось.
Вона каже:
— Ну, це не страшно!
І додала:
— Ти дуже гарно пишеш!
І ще:
— Напиши, кому й від кого...
— Навіщо?
Мариня подумала, схилила голову набік і сказала:
— Так, правда...
Але я написав: "Марині з Вільна".
І загорнув у срібний папір від шоколаду. Тому що в мене вже все було напоготові.
Та бачу, що надто вже блищить. Тоді я видер сторінку із зошита і обгорнув іще раз.
А вона:
— Ой, сторінку видер!
Я кажу:
— Дарма!
А моя мама каже:
— Зніміть пальто!
А її мама:
— Ні, нам уже треба йти!..
Мариня поклала листівку, згорток у муфточку і питає:
— Ти яку літеру найбільше любиш писати?
Я кажу:
— Велику "Р".
— А я велику "В". Дай папір, я тобі напишу. Але олівцем. Побачимо, хто красивіше пише.
І вона написала. І я теж. Тільки я не старався, хотів щоб у неї вийшло красивіше.
Вона каже:
— Ну, чия красивіша?
Сміється, а зубки в неї білесенькі, рівні-рівні.
— На листівці ти краще написав!
Я почервонів і кажу:
— Коли вдасться, а коли й ні...
Ми писали "Варшава, Вільно" — різні слова, а потім ' числа.
Вона каже:
— Я страшенно не люблю писати вісімку: завжди вийде якась перекручена.
А я відповідаю:
— Атож. Вісімка рідко добре виходить. А тобі ж, Ма-риню, в пальті важко писати.
Тоді вона подивилась на свою маму й каже:
— Мабуть, я роздягнусь, абощо?..
Та їм уже треба йти.
Мариня хотіла цей аркуш подерти, проте я не дав.
— Навіщо він тобі?
— Нехай лишиться.
— Навіщо?
Я тихо сказав:
— На пам'ять!..
— Ну, яка це пам'ять. Я тобі з Вільна надішлю гарну листівку.
Проте лишила.
І я показав їй горщик з горохом. Сказав, щоб вона його взяла. Та як вона з цим горщиком поїде?
Мариня погладила пальцем кожен листочок.
А її мама каже:
— Ну, ходімо.
І підводиться. Мариня швидко стала біля своєї мами.
І ми вже більше не розмовляли, я лишився біля горщика. Вони ще довго так розмовляли стоячи. А може, недовго, тільки тепер я вже хотів, щоб вони швидше пішли.
Я боюся прощатись. І чую:
— Ну, дітлахи, прощайтесь!..
Я ще більше відвернувся.
— Ну що, так і не попрощаєтесь? Може, ви вже посварились? Не поцілуєтесь на прощання?
Мариня каже:
— Яз хлопцями не цілуюсь.
— Он ти яка,— каже моя мама.— А не заспіваєш нам на прощання?
— Можу й заспівати.
А її мама каже:
— Ну вже коли наступного разу приїдемо. А то горло перегрієш.
Мариня поцілувалася з мамою і з Іренкою, а мені тільки руку подала. І так гордо. Навіть не усміхнулася. В рукавичці.
І вони вийшли. А мама:
— Ти якийсь відлюдько. От Мариня — молодець. А ти , в мене геть неотесаний.
Я вдячний Іренці.
Я її поцілував — пригорнув до себе й поцілував у голову:
— Ти була гарною дівчинкою, Іренко,— кажу я.
І починаю вчити уроки.
І так мені добре, спокійно. Так добре все вийшло з цією листівкою. Гарна листівка. Спершу я хотів купити з квітами, потім з краєвидом: ліс, на узліссі хатка і кінь стоїть. Ще були дві гарні, але на одній напис: "З днем народження". А з ангелом, вважай, найгарніша. І гори, і прірва, і квіти, і цей ангел їх охороняє.
Коли в мене будуть гроші, я куплю таку ж. Мариня, певне, не надішле, забуде, коли вернеться в своє Вільно.
Я переписую на завтра вірші. А поряд лежить Ірен-чина лялька. З цієї ляльки все й почалось. І горщик з чотирма листочками. Згодом, коли горох буде рости, нове листя розів'ється вище, а ці чотири опиняться внизу. І, мабуть, вони першими опадуть. Почекати, поки вони пожовкнуть і опадуть самі, чи зірвати їх ще зеленими й засушити на пам'ять? Поки що я не знаю.
Я переписую на завтра вірші. Пишу дуже старанно. В цьому уривку була одна велика літера "В". Я постарався написати її якомога красивіше. Вже й не знаю, чи приємніше мені писати велике "Р" чи велике "В".
І я позираю на ту сторінку, де ми писали літери.
Так, нічого не вдієш: я люблю її і більше не побачу. Тільки сторінка з літерами лишилась і чотири горохових листочки...