— Ну будь ласка, всього на кілька годин. Я його потім додому заберу...
— Еге ж, так тобі й дозволять!
Я кажу:
— Піду-но я на ту вулицю, може, хто "його признає.
Сторож почухав потилицю, а я думаю: "Здається, діло
до згоди йде".
Він іще побурчав трохи.
— Мало тут у мене з вами клопоту,— каже,— ще із собаками мороку май.
Проте взяв. Людяний. Той, з другого поверху, нізащо б не взяв, та ще й висварив би.
Узяв. А хлопчаки вже почали збиратись. Мій Лахмай ніби зрозумів, мовчить, не ворушиться, тільки дивиться на мене. Аж тут дзвінок дзвенить. І Лахмая я прилаштувати встиг, і на урок не спізнився.
Почався урок.
Я сиджу на уроці, але мені сумно. Тому що, хоч Лах-маєві й тепло, та, мабуть, він голодний.
Сиджу й думаю, де б грошей дістати Лахмаєві на молоко.
Сиджу й думаю, що ось я всю ніч спав у теплій постелі й не знав, що песик на морозі ночує, а хоч би й знав, однаково нічого не міг би зробити. Адже не встав би й не пішов би вночі по вулицях шукати Лахмая.
Я сиджу на уроці, проте мені сумно, так сумно, що цього смутку на весь клас вистачило б. Ніколи вже, мабуть, я більше не гасатиму по двору з хлопчаками. От учора ми грались у полювання, в коники. Дитячі ігри. Нікому від них ніякої користі. Якби мені дозволили взяти мого песика додому, я хоч би про нього піклувався. Викупав би його, вичесав, став би песик біленький як сніг. Захотів би —' навчив би його різних штук. Терпляче вчив би, не бив. Навіть не кричав би на нього. Тому що від слова буває так само боляче, як від удару.
Якщо любиш учителя, то від усякого зауваження боляче. Він тільки скаже: "Не крутись!" або: "Не розмовляй!", "Ти неуважний!", а тобі вже прикро. Вже думаєш, чи сказав він це просто так і відразу забуде, чи й справді розсердився.
Мій Лахмай мене любитиме, а коли в нього що-небудь не вийде, я скажу йому, що це в нього вийшло погано, і тут-таки його погладжу, а він замеле хвостиком і ще більше старатиметься.
Я не буду його дражнити, навіть жартома, щоб він не став злим. Дивно, чого це багатьом подобається дражнити собаку, щоб вона гавкала.
От і я вчора кота наполохав. Згадав я про це, і стало соромно. І навіщо це я? У нього, либонь, мало серце зі страху не вискочило. А коти й справді нещирі, чи це лише так вважається?
Нараз учителька каже:
— Читай далі ти.
Тобто я.
А я навіть не знаю, що читати, бо ж і книжку не розгорнув.
Стою як дурень. Очі витріщив. І шкода мені й Лахмая, і себе самого.
А Вишневський озивається:
— Триптих гав ловив.
У мене навіть сльози на очі навернулись. Я опустив голову, щоб хто-небудь не побачив.
Учителька не розсердилась, тільки сказала:
— Книжку навіть не розкрив. От поставлю тебе за дверима...
Вона сказала "поставлю за дверима", а не "вижену".
І не вигнала.
— Встань і стій,— каже.
Навіть не в кутку, а на своєму місці, за партою.
Видно, вчителька здогадалася, що зі мною щось сталося.
Якби я був учителькою, а учень сидів би із закритою книжкою, то я спитав би, що з ним, чи нема в нього якоїсь неприємності?
А що якби вчителька й справді спитала, чому я сьогодні такий неуважний? Що б я відповів? Урок є урок. Не можу ж я виказати сторожа!
Проте вчителька сказала тільки:
— Встань і стій.
А тоді ще каже:
— Може, тобі краще вийти з класу?
Я стою геть червоний і нічого не відповідаю. А вони відразу крик зчинили.
Один кричить:
— йому краще вийти!..
А другий:
— Ні, йому тут краще, пані вчителько!
Хоч би що сталося, з усього зроблять забавку: раді, що урок перервався. І не подумають про те, як людині неприємно: адже вчителька будь-якої хвилини може знову розсердитись.
Нарешті дзвінок. Урок скінчився. Я біжу до сторожа.
Але тут мене зупиняє сторож з нашого поверху, той самий, злий.
— Куди? Не знаєш хіба, що не можна?
Я злякався, та все про своє думаю.
"У кого б попросити десять грошів 1 па молоко?"
Може, у Бончкевича? У нього завжди є гроші. Ні, він не дасть, він мене мало знає. І коли в нього один раз хтось попросив у борг, він сказав:
— От іще, в борг тобі давати, голодарнцю нещасний!
"У кого ж іще взяти грошей? У цього? А може, он у
того?" Я дивився навсібіч. І раптом згадую, що Франков-ський винен мені п'ять грошів. Розшукав його, а він грається з хлопцями й від мене тікає.
— Слухай, віддай мені п'ять грошів!
— Відчепися,— каже він,— заважаєш!
— Та вони мені потрібні.
— Потім, зараз не можу!
— Та мені зараз треба]
— Кажу тобі, потім! Немає в мене.
Я бачу, що він починає злитись, ну й грошей у нього немає, отже, нічого тут не вдієш! У Мундека теж немає.
Хоч-не-хоч, іду до Бончкевича. В його батька крамниця, він багатий. Бончкевич питає:
— Навіщо тобі?
Я кажу:
— Дуже потрібні.
— А коли віддаси?
— Коли будуть.
Що ж я можу сказати? Хтось, бува, пообіцяє: "Завтра!"— а сам і пальцем не ворухне. Ще й вилає, коли нагадають. Скаже: "Відчепись!"
. — Ну що, даси мені в борг?
— А якщо в мене нема?
— Є, тільки дати не хочеш.
Якби я сказав, на що мені потрібні гроші, він, певне, дав би. А може, сказати?
А він мені:
— Я вже стільки пороздавав, і ніхто не повертає. Іди до Франека: він уже цілий місяць мені двадцять п'ять грошів винен.
А Франек нікому не віддає. Я скривився, та робити нічого.
Шукаю Франека, а його немає ніде. Як тут знайдеш, у такій товкотнечі?
А Бончкевич навіть добрий, не любить відмовляти. Тільки дуже цікавий, усе йому треба знати. Сам уже тепер зі мною заговорює:
— Що, дав?
— Та я не знаю, де він.
Бончкевич подумав трохи й знову питає:
— Скажи, навіщо тобі?
— Тоді даси?
— Дам!
— А є в тебе?
— Є, тільки я хочу купити фанеру, рамку зробити.
Я йому швиденько все розповів. Скрадаємося ми на третій поверх, аж тут дзвінок. Треба йти в клас.
Я дуже непокоюсь. Лахмай голодний, може, почне скімлити, вищати, а сторож візьме та й викине його.
Я його Лахмаєм назвав. А тепер, думаю, може, це недобре. Дуже просте ім'я. Пес, правда, не розуміє. Людині це було б образливо. Може, назвати Сніжок, адже я його на снігу знайшов? Або Білан, Біланчик. Чи якось від слова "зима".
Я вже про нього так думаю, ніби знаю, що мені його дозволять узяти.
Жінка в крамниці і сторож казали, що в нього, мабуть, є господар. Розпитати хлопців біля тих воріт, чи що? Але там навіть і воріт ніяких близько не було. І що як хтось скаже: цуценя моє, а це буде неправда: пограється з ним і знову на мороз викине. Та хоч би й правда, все одно господар про нього подбає, коли вигнав. А може, він сам утік? Адже я не знаю, який у нього норов. А молоді цуценята пустотливі. Може, нашкодив, злякався кари і втік.