Щоправда, не знаю, як мені бути з дітьми, кого хотіти: самих хлопчиків чи ще й дівчинку? І як краще: щоб хлопчик був старший чи дівчинка?
Дружина, мабуть, нехай буде така, як мама, а діти —-і сам не знаю які. Чи то хочу, щоб вони не пустували, чи щоб сумирні були. І не знаю, що їм дозволяти, чого не дозволяти. Ну, там чужого не чіпати, цигарок не курити, не говорити поганих слів; а ще, щоб не бились і не дуже сварилися.
А що я робитиму, коли вони почубляться, не захочуть слухатись чи шкоду якусь учинять?
Які вони мають бути — старші чи малюки?
Різні зринали думки.
То хочу бути дужим, як Міхал, то як дядько Костек, то як тато.
То хочу стати дорослим назавжди, то тільки так, спробувати. Тому що, можливо, спершу це й приємно, а що як потім знову захочеться стати маленьким?
Так я думав, думав, аж поки й справді виріс. У мене вже є годинник, вуса, письмовий стіл з шухлядами — все як у дорослих. І я справді вчитель. І мені недобре...
Недобре мені.
Діти на уроках не слухаються, і я повинен весь час гніватися. Стільки різних прикрощів. Батька з матір'ю вже нема.
Ну гаразд.
Почну тепер думати навпаки.
"Що б я зробив, якби знову став маленьким? Не зовсім маленьким, а таким, щоб до школи ходити, знову гратися з дітьми. Прокинутися б уранці й подумати: "Що таке? Чи не сниться мені все це?"
Дивлюся на свої руки — і дивуюсь. Дивлюся на одяг — і дивуюсь. Вискакую з ліжка, біжу до дзеркала. Що сталось?
А тут мама питає:
"Ти встав уже? Швидко одягайся, а то до школи запізнишся".
Я хотів би, якби знову став маленьким, пам'ятати, знати і вміти все, що вмію і знаю тепер. Тільки щоб ніхто не здогадувався, що я вже був великим. А я, наче нічого й не сталося, вдаю, ніби я такий хлопчик, як усі: є в мене тато й мама, і я ходжу до школи. Так було б найцікавіше, найліпше. А я б усе підмічав, і було б так смішно, що ніхто ні про що не здогадується.
Отож лежу я якось у ліжку, не сплю і думаю:
"Знав би, нізащо не хотів би ставати дорослим. Дитині в сто разів краще. Дорослі — нещасливі. Неправда, ніби вони роблять що хочуть. Нам ще менше дозволено, ніж дітям. У нас більше обов'язків, більше прикрощів. Рідше бувають веселі думки. Ми вже не плачемо — це правда, але, мабуть, лише тому, що плакати не варто. Ми тільки тяжко зітхаємо".
І я зітхнув.
Зітхнув тяжко, глибоко: нічого не вдієш. Ніхто ніякої ради не дасть. Ніколи я уже більше не буду маленьким. І не допоможуть тут ніякі жалі.
Та не встиг я зітхнути, як стало темно. Геть темно. Нічого не бачу. Тільки дим якийсь. Аж у носі засвербіло.
Рипнули двері. Я здригнувся. Показався якийсь малесенький вогник. Як зірочка.
— Хто це?
А зірочка пливе —в темряві — все ближче і ближче. Ось уже біля ліжка, вже на подушці.
Дивлюсь — а це ліхтарик. На подушці СТоїть маленький чоловічок... На голові в нього високий червоний ковпак. Сива борода. Ага, гном. Тільки зовсім маленький — як палець.
— Я прийшов.
Гном усміхається, чекає.
І я усміхнувся. Бо подумав, що мені це сниться. Адже й дорослому, буває, насниться дитячий сон — навіть дивуєшся, звідки він узявся.
А гном каже:
— Ти мене кликав, от я і прийшов. Чого ти хочеш? Тільки швидше!
Не говорить, а якось цвірінькає, тихо-тихо. А я все чую
й розумію.
— Ти мене сам викликав,— каже,— а тепер не віриш.
І помахує ліхтариком: праворуч-ліворуч, праворуч-ліво-руч.
— Ти не віриш,— каже.— Раніше всі люди знали, що бувають чудеса. А тепер у чаклунів, гномів і відьом вірять тільки діти.
Помахує ліхтариком і головою похитує. А я навіть ворухнутись боюсь.
— Ну, назви якесь бажання. Спробуй. Невже тобі важко це зробити?
Я ворухнув губами, щоб спитати, а він уже здогадався, знає.
— Ти мене викликав Зітханням Нудьги. Багато хто думає, що заклинання — це неодмінно слова. Та ні ж бо, ні!
І головою хитає — ні, мовляв... Переступає з ноги на ногу. Кумедно так. І ліхтариком — то праворуч, то ліворуч. А я відчуваю, що вже засинаю. І широко розплющую очі, щоб не заснути. Бо заснути мені не хочеться.
— От бачиш,— каже гном,— бачиш, який ти впертий! Швидше, а то я піду. Мені довго не можна лишатись. Потім пошкодуєш...
А мені й хочеться назвати бажання, та не можу. Видно, так уже заведено на світі, що говорити легко, тільки коли тобі чогось не особливо хочеться, а от коли чогось дуже хочеш, то важко.
Бачу, що гном засмутився. Шкода мені ного. Проте сказати нічого не можу.
— Ну, бувай,— каже.— А жаль...
І ось він уже йде. Тільки тут я швидко прошепотів:
— Хочу знову стати маленьким.
Він вернувся, закрутився дзигою — і просто мені в очі ліхтариком. І цвірінькнув щось, але я не розчув. Не знаю, як гном пішов. Тільки коли я вранці прокинувся, все пам'ятав.
З цікавістю розглядаюсь по кімнаті.
Ні, це мені зовсім не снилось.
Усе правда.
День перший
Я нікому не кажу, що був дорослим, вдаю, ніби завжди був хлопчиком і чекаю, що з цього вийде. Все мені якось дивно і смішно. Дивлюсь і чекаю.
Чекаю, коли мама відріже мені хліба, ніби я сам не можу. Мама питає, чи зробив я уроки. Кажу, що так, зробив, а як насправді — не знаю.
Все як у казці про Сплячу царівну, і навіть гірше. Бо царівна проспала сто років, але й усі спали разом з нею, а потім разом з нею прокинулись: і кухарі, і мухи, і вся обслуга, і навіть вогонь у каміні. Прокинулись такими ж, як були. А я прокинувся зовсім іншим.
Я глянув на годинник і відразу відвернувся, щоб себе не виказати. Бо, може, той хлопчик не знався на годинниках?
Цікаво, що буде в школі, яких я там зустріну товаришів? Чи помітять вони що-небудь, чи думатимуть, що я вже давно ходжу до школи? Дивно, що я знаю, до якої мені школи йти, на якій вона вулиці. Знаю навіть, що наш клас на другому поверсі, а я сиджу за четвертою партою, біля вікна. А поруч зі мною Гаєвський.
Іду, розмахуючи руками, марширую. Легкою ходою, виспаний. Зовсім не так, як коли був учителем. Роздивляюсь на всі боки. Вдарив рукою по бляшаній вивісці. Сам не знаю, навіщо я це зробив. Холодно, навіть пара з рота йде. Навмисне дихаю так, щоб було більше пари. Мені 1 спадає на думку, що я можу засвистіти як паровоз. І почати пускати пару, і бігти, а не йти. Та я якось соромлюся. Ну, а, власне, чого? На те ж я й хотів стати маленьким, щоб мені було весело.