На руку падає біла зірочка. Гарна, маленька, рідна. Шкода, що вона зникає, ніби її наполохали. Шкода! Або дмухну — і тішуся, що її немає, тому що вже сіла інша. Відкриваю рот і ловлю їх губами. Відчуваю кришталевий холодок снігу, чисту холодну білизну.
А коли почне танути, будуть крижані бурульки. їх можна збивати рукою. Можна підставити рот. і ловити краплі. Широким помахом руки згрібаєш бурульки з-під карнизу,— вони падають і розбиваються з холодним прозорим дзвоном.
Справжня зима і справжня весна!
Це не сніг, а чарівне царство райдужних мильних бульбашок.
Ну, і сніжки... Сніжки, снігові кульки — пустощі, несподіванка... М'ячиків — донесхочу! Не купуєш, не береш погратися, не просиш. Вони твої. Кидаєш — сніжка м'яко вдаряє й розсипається. Дарма, зараз буде нова. У спину, в рукав, у шапку!.. Ти — в нього, він — у тебе. Сміх... І калатає серце...
Падаєш, обтрушуєшся... За комір! Бр-р-р, холодно... Добре!
Котиш грудку. Вона облипає снігом, росте. Обираєш місця які кращі, штовхаєш. Грудка дедалі більша, більша. Вже не долонею, а обіруч, уже відчуваєш: важчає. Посковзнувся — значить, повільніше, обережніше. Чия більша? А тепер що, ліпити снігову бабу чи вискочити на неї з розгону?
Двірники згрібають сніг з тротуарів. Швидше на бруківку, де незайманий сніг,— і бредеш по коліна в білому пуху...
Боже, як потрібні дошки й цвяхи! Найнеобхідніша, єдино важлива річ на світі, крім неї, нічого не існує,— це власні санчата, оббиті залізом. Що б його таке розбити, розібрати, розшукати, випрохати — як би добути дошки? І ковзани — якщо не можна пару, то хоча б один! Сиротою себе відчуває людина без ковзанів і санчат!..
Ось вони, наші білі турботи, білі бажання.
Шкода мені вас, дорослі,— ви такі бідні радістю снігові, якого вчора ще не було!
Вітер здмухнув з карнизів, з віконниць, з ринв уламки зірочок і жбурнув білою пудрою у вулицю. Білий холодний туман. Вгору, вниз, у примружені очі, в завісу білих вій.
Вулиця. Не ліс, не поле, а біла вулиця. Хвацький, молодий вигук радості. На дахах будинків стоятимуть маленькі чоловічки і скидатимуть лопатами сніг на огороджені тротуари. А ти заздриш, що високо, що можуть упасти, а не падають, що робота легка, і приємна, і красива — жбурляти сніг з висоти, що перехожі сахаються й дивляться вгору.
Був би я королем, я наказав би першого ж дня зими замість тисячі шкільних дзвінків дати з фортеці дванадцять гарматних залпів, які б сповіщали, що занять не буде.
У підвалах і на горищах кожної школи є ящики, поламані парти, дошки.
Свято першого санного шляху.
Зупиняються трамваї, їздити на колесах заборонено. Наші санчата, наші дзвіночки вступають у володіння містом: усіма вулицями, площами, скверами, садками. Біле свято школярів — День Першого Снігу.
Ось як я йшов до школи.
А тепер школа. Школа, і більше нічого. Я знаю, що це не її провина, та все одно прикро. Ну хіба не прикро? П'ять годин сидіти за партою: читати, розв'язувати задачі...
— Пані вчителько, сніг...
— Сніг, пані вчителько!..
Вчителька зупиняє спершу лагідно, потім дедалі суворіше. Вона роздратована, проте заперечувати не може, вона знає, що нас не переконаєш. Адже й справді сніг!
— Пані вчителько!..
— Тихше!..
Почнуться погрози:
— Хто тільки рота відкриє...
— Хто тільки скаже одне слово...
— Я вам востаннє кажу...
Значить, знову ми винні? Значить, винен не сніг, а, як завжди,— ми?..
Ми спали вночі і навіть не знали — можемо принести записку від батьків,— що він випав сам, з неба. А якщо про це не можна говорити, якщо треба вдавати, що ми нічого не бачили, нічого не помічаємо, якщо це недобре, негарно, що ми знаємо й навіть радіємо,— ну, тоді нічого не вдієш. Нехай буде так.
У кутку поки що стоїть лише один.
Разом з усіма примовк і я. Кілька неспокійних поглядів у вікно і останній, сповнений надії погляд — на вчительку: може бути... І вже тиша. І вже тільки урок.
Немає дванадцяти залпів білих веселощів для дітей.
Хтось відповідає біля дошки. Про щось нецікаве.
Я відкриваю пенал і лічу, скільки в мене пер.
Одне, два, три... шкільне, сонечко, човник, рондо, жабки, два, три шкільних...
Один, два, три, чотири, п'ять... Одне без кінчика: кінчик зламався: мабуть, писати не буде.
Я дістаю його, пробую: пише, але жирно.
Одинадцять пер, одинадцять...
А тепер що?
Говорять про щось нудне: чи то про хлопчика, чи то про селянина...
Я позіхаю.
— На уроці позіхати не можна!
Сусід підштовхнув, щоб я підвівся. Встаю. Здогадуюсь, що я позіхнув і що вчителька це сказала мені.
— Сиди прямо, не спирайся на лікоть!
Я сиджу прямо, на лікоть не спираюсь. Крадькома позіхаю.
— Дивись на дошку.
Я дивлюсь на дошку й бачу, що за вікном знову порошить сніг, та мені вже все одно.
Сиджу тихо-тихо.
— Повтори.
— Що?
— Іди в куток. Ти неуважний.
Я плентаюсь у напрямку до кутка.
— Швидше!
Болять ноги. Не болять, а підгинаються. Дивовижно, адже сил вистачило б на біг, санчата, ковзани. А тепер — не лиха воля, не впертість, не лінощі, не пустотливе шкільне "на зло", а щире, чесне, сумлінне, страдницьке: "Не можу". Неначе хтось узяв і скосив мене, як траву.
Суворе покарання — стояти в кутку. Я стомлювався сьогодні від сидіння за партою. Сперся на лікоть, не міг сидіти прямо. Тепер я мушу стояти.
Я втішаю себе.
"У кутку краще. Якщо почнуть бешкетувати, мені не відповідати з усіма".
А почати можуть.
Тому що під тишею очманіння тліє прихована образа, яка чекає лише сигналу.
Нарешті дзвінок!
Тепер ви розумієте, чому школа, правда, трохи бентежачись, вимагає, щоб учні виходили з класу парами, тримаючись за руки.
Ми зриваємось і всією юрбою, хмарою, вихором — у двері!
Двері в школі мають бути широкими на випадок пожежі і таких оце сніжних днів...
Ми штовхаємось, поспішаємо, щоб не втратити жодної, жодної хвилинки. Ми мусимо рятуватись, а перед нами довгий шлях і стільки перешкод. Вузенькі двері, тісний коридор, сходи, вестибюль. А всі ми маємо бути в дворі першими. Значить, ліктями, коліньми, грудьми, головою прокладаємо дорогу. Від холодного снігу горять руки...
Щось мелькнуло перед очима... Почалося!
Перша сяк-так зліплена сніжка — бац! — у першого, хто нагодився, учня. Він не розсердиться. Починається така пречудова, неповторна граї! І ніхто нам не перешкодить. Не насмілиться перешкодити, не ризикне. Це наші десять хвилин. І на сторожі їх ми — лавина, ураган, стихія.