— Лучче б було, якби ти не ходив на ті співи. Гляди лиш! По селі піде поголоска, піде поговір...
— От тобі на! Ще що вигадай. Яка там поголоска? Який поговір? Що ти верзеш?
— Верзи вже ти, але оглядайся на всі боки,— одказа-ла вже сердито жінка, і в неї очі заблискали.
Тим часом Настя, посилаючи сторожа то за тим, то за сим, була не дуже обережна в словах. Свирид не дуже-то був прихильний до дячихи й не то судив, не то ніби жалівся на неї, що вона часом за маленьку провину кричить на його, аж верещить на все подвір'я. А Настя, гордовита своєю міською просвітністю й міськими звичками, ставила себе без міри вище в усьому од дячихи й необачно кидала такі слівця, як "репетя", "хвойда", "сільська шерепа", "нечупойда", нібито спочуваючи скривдженому Свиридові. А Свирид усі ці гострі прізвища передавав своїй жінці, а його жінка переказувала дяковій наймичці, своїй небозі по батькові, а лепетлива наймичка небога все дочиста розказувала псаломщиці, ще й додавала свого, по сільському звичаю збільшувать усе удвоє або й утроє для красномовності й більшої поетичності своєї розмови по селянському звичаю. Вона зробила в душі й у пересвідченнях дячихи таку направу, котра незабаром окошилась на Луці Корнійовичеві дуже погано.
А Лука Корнійович, нічого того не знаючи й не відаючи, сливе щодня або принаймні через день все ходив до школи з скрипкою та нотами.
— Будь ласкав, не ходи ти до вчительки сливе щодня! Сама вона приблуда в нас, якась київська репетя та чупойда. Батько її кравець з простих мугирів, а вона кирпу гне передо мною та нехтує нас. А ти ще й догоджаєш її примхам, розважаєш її, даєш концерти на скрипці, неначе якійсь київській губернаторівні або князівні. А в Києві вона певно шила з папашею панам штани або принаймні пришивала ґудзики до штанів та до ширіньок паничівських та офіцерських шараварів та підшивала внизу холоші в штанях.
Через кільки день наймичка знов розказала своїй хазяйці, нібито вона прочула од людей, як вчителька сміється та глузує і з неї, і з матушки, і з писарші, нібито вона десь казала, що тут вони усі так спростились на селі, стали такими репетями, що одна хвойда сідає верхом на ре-петю без сідла, а друга чупойда підганяє качалкою репе-тю ззаду, а одна проява поганяє чупойду ззаду віником, а за нею шкутильгає друга проява, задравши хвоста вгору, а одна шерепа відьма біжить за ними наслідці й замітає помелом сліди й поганяє батогом цю перезву, цей поїзд на відьомську Лису гору.
— Яка ж це хвойда? Хто ж то ота хвойда, що їде верхом на Лису гору?
— Та кажуть, що та хвойда то ви!—наївно призналась дівчина.
— Ото каторжні люде! А хто ж та репетя, що везе хвойду?
— Та кажуть, що то ви їдете верхом на писарчуковій жінці, а відьма, що поганяє усей поїзд мітлою,— то буцімто наша писарша, бо вона дуже натуриста,— таке плетуть на кутку.
Дівчина, може, й справді чула за це. Але вчителька навряд чи вигадала б такий поїзд з своєї голови.
Коло школи був клаптик городу, сукупного з дяковим городом, одділеного тільки межею. Цей клапоть городу належався до вчителя, але ні один вчитель не засаджував і не засівав його, а оддавав сторожеві за службу йому. Свирид садив на цих грядках картоплю, бо грунт був піскуватий. Але дякова йоркширська красуня свиня заласува-лась тією картоплею і, невважаючи на межу, частенько рила сторожеву картоплю. За цю шкоду в картоплі в Свирида часто була спотичка з дячихою й навіть змагання й лайка. Свирид був трохи штукар, а його жінка Домаха так само була цікава на язик і, мабуть, додала куті меду. І вони, певно, вдвох і вигадали отой поїзд хвойди та репеті на Лису гору, зловживаючи вчительчині необережні прізвища на сільських спрощених дам. Свирид був облесливий в вічі та підчихвіст, а поза очі судив та обговорював вчителів та вчительок таки добре на ввесь куток.
Як псаломщиця почула це, то одразу так зобідилась та розсердилась, що аж скипіла. Вона не була навіть лайлива й ні на кого не кричала, як дуже розумна й поміркована людина, але од цих чудних смішків вона одразу спахнула, бо ще й до того вона й досі кохала Луку Корнійови-ча й була ревнива на вдачу.
Вона побігла в світлицю, кинула оком на стіну — скрипки не було. Вона догадалась, де поділась скрипка. Лука Корнійович вигравав та виспівував романси з Настею.
Це вже було смерком. Вже й світло засвітили, бо надворі сутеніло. Вже й попоночіло. Ксенія загадала наймичці розтоплювать у печі та готувати вечерю, а Лука Корнійович не вертався. Вона аж зуби зціпила, була ладна бігти в школу та загнати чоловіка додому, але вона була дерзка на вдачу, здержала свій гнів і схаменулась у думках.
Наймичка вже видоїла корову й цідила на цідилок молоко. Ксенія замісила тісто на коржі, щоб зварити різані галушечки на вечерю. Тільки що вона заходилась качать качалкою корж, як почула, що коло вікна хтось ступав важкою ходою й затупотів на східцях коло ґанку. Ксенія впізнала ходу чоловіка й з качалкою в руках вибігла в темну прихожу, зопалу насилу налапала клямку в дверях на ґанок, одчинила двері й з нестямки та зопалу почала лупцювать качалкою Луку Корнійовича то по плечах, то по руках, куди влучала. Качалка потрапила по скрипці так, що аж скрипка загула, а струни наче самі заграли уривчасто, неначе застогнали од болісті в животі в скрипки.
Лука Корнійович остовпів з дива. В його спочатку майнула думка, що в покої вшелепалась ватага замашкарова-них волоцюг розбишак, котрі в той час вже грабували по селах то євреїв, котрі купували на зруб ліси та ночували в куренях або в ятках у лісі, або нападали й на доми священиків. В тому-таки селі торік зимою з'явились на селі якісь ніби захожі старці й вештались по хатах та якісь прохачі, що йшли на прощу до Почаєва. Але восени в посесора ні з сього ні з того зайнявся вночі тік і здорова клуня, повна пашні й залізного хліборобського знаряддя; потім через тиждень згоріла од підпалу пекарня й усі опрічні забудування у дворі і тільки зостався не підпалений дім, де жив сім'янистий посесор, котрий згодом зараз збанкротував і з горя застрелився...