— От тобі на! Надворі неначе весілля, а ви завели неначе за "упокой",— обізвався Лука Корнійович.
— Я неначе передчуваю щось недобре задля мене. Це поганий знак... То якась русалка, а тут чорне покривало, ще й запахло ладаном там, де пахне травою та вишневим цвітом,— стиха промовила Настя.
— Та то ви втомились на роботі за зиму, та ще й уперше на віку. Ви ще не оговтались гаразд та не звикли до такої праці, і вона-то, мабуть, наводе на вас отакі сумні думи,—сказав Лука Корнійович.—От я сьогодні надвечір прийду до вас з скрипкою та вивчимо один гарний романс, що я достав оце в білоцерківського вчителя. Отоді ваш смуток утече аж до Києва.
— Добре! Заходьте, то й мені буде веселіше сидіти в порожній школі,— одказала Настя і встала.— Ходім укупі додому, бо вже затого й обід буде.
Вона пішла вкупі з ними через греблю додому.
Перед вечором Лука Корнійович узяв скрипку й ноти і поплентався до школи. Він частенько ходив до неї з скрипкою й співав з нею українські пісні та усякові гарні романси, бо дуже любив співи як півчий і регент. Настя співала дискантом пріму, а псаломшик грав на скрипці секунду й заразом вторував басом. Виходили співи наче в тріо, і це дуже гарно в їх виходило, так що часом приходила слухати і псаломщиця, і навіть заходила на часок і матушка з дітьми. Але Настя таки трохи й сподобалась Луці Корнійовичу. Вона була краща од його жінки й доладніша і просвіченіша. В своїй білій кімнатці, в білому світі, що лився через білі перкалеві завіси, вона й справді здавалась гарненька і своєю тонкою делікатною постаттю, і своїми гарними чималими темними очима. Врівні з нею висока й поставна псаломщиця здавалась дебелою, зателепуватою й простою селянкою, хоч була теж гарненька, кругловида й кароока. Цю граціозність та доладність лиця молодої Насті й уподобав Лука Корнійович і, може, через це і вчащав до неї на співи.
— Куди це ти лаштуєш свої причандали? — спитала в його жінка на ході.
— Піду та трохи пограю та поспіваю в школі.
— Щось ти вже дуже вчащаєш до вчительки. Гляди, лишень, щоб вона тебе не прилюбила та не причарувала,— сказала жінка неначе навздогінці йому.
Надвечір Лука Корнійович узяв скрипку й лучок та ноти й пішов тихою ходою до школи. Настя сподівалась його одвідин, переглядала й очевидячки вчила напам'ять слова нового романсу.
Псаломщик увійшов, чепурненько зачесаний, аж ніби прилизаний, ще й довгі кудлаті вуси позакручував трошки вгору. Настя налила йому стакан чаю й посунула до його тарілку з скибками паляниці. Він витяг з кишені хусточку й обтер чоло.
— Яка у вас товста й проста хусточка! В нас у Києві таких не вживають. От я для вас зробила дарунок, бо давно запримітила, що ваша репетя, ваша лапіга незугарна навіть вишити до ладу заполоччю букви, щоб позначить хусточки,— сказала вона й вийняла з шухляди в столі тонку хусточку, де над початковими кучеряво вишитими буквами ймення й прізвища Луки Корнійовича була гарно вигаптувана корона з визубнями серед кучерявих взорців. Вона подала йому цей презент. Псаломщик довго роздивлявся на гарний взорець і подякував, але за "репетю" та за "лапігу" нічого не сказав, неначе він того й не дочув.
— Це вас в училищі вивчили так гарно вишивати усякі взорці? Моя Ксенія з простих людей і не повишивала б так гарно.
— Атож! В нас є вчителька шиття й вишивання. Вона навчила нас і вишивати, і панчохи плести, і біль кроїти, навіть показувала, як кроїть сукні та блузки.
— Оце добра річ. А моя Ксеня не здатна до таких робот, хоч і обшиває сім'ю сама, не наймає швачки, як наша матушка.
— Ат! — одказала Настя, ще й рукою махнула.— Вони обидві якісь чупойди, та ще й сільські. І те, що вміли, то *й те позабували на селі,— промовила гордовито Настя й трохи не делікатно, бо од свого папаші кравця й його челядників, сільських хлопців, вона таки часто чула такі слівця й не вважала на їх як на незвичайність до людей.
— Що чупойди, то це правда,— додав Лука Корнійович й осміхнувся до неї своїми малиновими устами, ще й вуса покрутив і розтяг їх на рум'яні цупкі щоки.
Лука Корнійович був тихий та рівний на вдачу, ніколи не кричав навіть у гніві й роздратованості ні на жінку, ні на дітей, як чоловік добрий і здержливий на вдачу, часом аж наївний. Ця ласкавість та добрість дуже сподобалась Насті. Вона ласкаво дивилась на його карі очі, котрі так підходили до її мрійного ідеалу краси, як і блискучі очі красуня Гриня. Вона почувала, що з ним їй приємно і посидіти, і побалакать, а ще приємніше наспіваться донесхочу.
Довго вони співали та вчили новий романс, доки й надворі смеркло, доки стало поночі в покої. Настя засвітила світло. Вже пізньою добою псаломщик вернувся додому, сховавши вишивану хусточку в кишеню нового сір-тука. Жінка зостріла його неласкавими словами.
— Чого це ти так забарився там в своєї співачки? Затого вечеря буде готова, а ти з нею, здається, не наспіваєшся; ладен співати з нею хоч би й до півночі.
— Та то ми вчили новий романс, та такий же тобі гарний, що й не наспіваємось досхочу. Це тебе, мабуть, бере зависність до мене. Ож підемо завтра, та послухаєш.
— Потрібні мені твої романси, як торішній сніг. Наспівали мені діти вуха донесхочу,—якось ніби огризалась Ксеня неначе з досадою.
Лука Корнійович вже й забув за гарний панянський презент і не похвалився жінці.
На другий день він знов перед вечором зняв скрипку з кілочка й напрямився йти до школи.
— Це ти знов до школи? — спитала жінка.
— Та хочу добре завчить романс та дві українські пісні, поки не ходять до школи старші торішні школярі, бо тоді буде ніколи грати та співать,— одказав він, позираючи скоса на жінчині насуплені брови.
Вернувшись пізненько додому саме на вечерю, він аж тепер згадав за презент і похвалився ним жінці, але за "сільських репеть та хвойд" він не сказав... Жінка несамохіть роздивлялась на гарні кучеряві повишивані взорці, але, намилувавшись ними, якось ніби з досадою тикнула Луці Корнійовичеві хусточку в руки.