Бо сталося це вже після того випадку, коли вона відірвала його від звичного пообіднього читання й попросила, щоб він подивився їй у вічі, і доктор Урбіно одержав перший сигнал, що таємницю пекельного кола, в якому він опинився, розкрито. Хоча, як це сталося, він, звичайно, не зрозумів, бо навіть уявити собі не міг, щоб Ферміна Даса розкрила істину звичайним нюхом. Хай там як, а в їхньому місті рідко кому щастило зберегти ту чи ту таємницю. Як тільки було поставлено перші домашні телефони, кілька подружжів, що здавалися міцними, розпалося внаслідок наклепницьких анонімних дзвінків, і чимало переляканих родин відмовилися від нової послуги й протягом багатьох років не погоджувалися мати вдома телефон. Правда, доктор Урбіно знав, що його дружина надто горда і ніколи не дозволила б собі вислухати бодай слово з анонімного телефонного доносу, і він не уявляв, щоб хтось міг би набратися зухвалості й розповісти про його подружню невірність від власного імені. Проте все могло бути зроблено так, як робилося тут одвіку: просунута незнайомою рукою під дверима цидулка була найефективнішим засобом — і не тільки тому, що гарантувала подвійну анонімність відправника і одержувача, а й тому, що легендарно-стародавнє походження цього звичаю давало підстави бачити в ньому якийсь метафізичний зв'язок із намірами божественного провидіння.
Досі ревнощі ніколи не оселялися в їхньому домі; за свої тридцять із лишком років подружнього миру доктор Урбіно не раз хвалився цим прилюдно й завжди був певен, що, як і шведський сірник, він може спалахнути лише від тертя по власній коробці. Та він не мав і найменшого уявлення, як поведеться його дружина, — жінка горда, сповнена почуття власної гідності й обдарована сильною вдачею, — коли здобуде точні докази, що чоловік її зраджує. Отож коли вона попросила його подивитися їй у вічі, він не вигадав нічого ліпшого, як відразу й опустити погляд, щоб приховати збентеження. Поки він удавав, ніби й далі мандрує в тихих заводях побіля острова пінгвінів, його думка гарячково шукала виходу. А Ферміна Даса теж не сказала більш нічого. Закінчила церувати панчохи, склала жужмом усе начиння в коробку, розпорядилася на кухні щодо вечері й пішла до спальні.
І тоді доктор Урбіно ухвалив остаточне й безповоротне рішення — настільки безповоротне, що о п'ятій пополудні навіть не проїхав повз оселю сеньйорити Лінч. Клятви вічного кохання, ілюзія, що він винайме для неї одної таємний будиночок, де зможе відвідувати її без страху і тішитися тихим, спокійним щастям до самої смерті, усе те, що він обіцяв їй у гарячкових спалахах пристрасті, навіки пішло в забуття. Єдине, що отримала від нього сеньйорита Лінч, була оздоблена смарагдами діадема, яку кучер передав їй без пояснень, без слів, без записки, в футлярі, обгорнутому аптечним папером, щоб і сам кучер подумав, що то якісь невідкладні ліки. А доктор Урбіно більше не зустрічався із сеньйоритою Лінч до кінця своїх днів — навіть випадково — й один Бог знав, яких страждань коштувало йому це героїчне рішення і скільки гірких сліз пролив він, зачинившись у відхідку, щоб пережити свою інтимну катастрофу. О п'ятій годині він поїхав не до неї, а до свого духівника й щиро висповідався, глибоко розкаявшись за свій гріх, і наступної неділі прийняв причастя — серце його розривалося, але душа втихомирилась.
Отак зрікшися свого недозволеного кохання, він того ж таки вечора, поки роздягався, щоб лягти в постіль, переповів Ферміні Дасі гірку літанію своїх уранішніх безсонь, раптових кольок, плаксивого настрою, що опановував його надвечір. То були зашифровані симптоми таємного кохання, але він пояснив їх недугами старості. Йому конче треба було вилити перед кимось душу, щоб не померти, щоб не опинитись у становищі, коли довелося б розповісти правду. Зрештою, такі звіряння завжди були невід'ємною часткою освяченого прадавнім звичаєм домашнього ритуалу кохання. Дружина вислухала його уважно, проте не дивлячись на нього і нічого не кажучи; слухала й брала в нього з рук одіж, яку він скидав із себе. Не виказуючи свого гніву ані виразом обличчя, ані жестом, обнюхувала кожну річ, недбало скручувала її й кидала у кошик для брудної білизни. Запаху не було, але що з того? Зрештою, завтра буде новий день. Перш ніж стати навколішки й помолитися перед маленьким вівтарем у спальні, доктор Хувенал Урбіно завершив оповідь про свої прикрості сумним — і цілком щирим — зітханням:
— Мабуть, я скоро помру.
Вона відповіла йому, не моргнувши й бровою:
— Так воно буде краще. Це принесе нам спокій — і тобі, й мені.
Чимало років тому, тяжко захворівши й перебуваючи в кризовому стані, він теж заговорив був про те, що, можливо, помре, і Ферміна Даса дала йому таку саму брутальну відповідь. Доктор Урбіно приписав її властивій жінкам невблаганності, завдяки якій Земля й далі обертається навкруг Сонця, бо він тоді не знав, що Ферміна Даса завжди ховалася за бар'єром гніву, щоб не виявити свого страху. А надто в цьому випадку, найжахливішому з усіх, коли йшлося про те, що вона може залишитися на світі без нього.
Але того вечора вона побажала йому смерті від щирого серця, і, збагнувши це, він неабияк стривожився. А трохи згодом почув, що вона тихо схлипує в темряві, кусаючи подушку, щоб приглушити звук. Це остаточно змішало його думки, бо він знав, що плакала вона дуже рідко — і майже ніколи від болю, тілесного чи душевного. Плакала тільки від великого гніву, а надто в тих випадках, коли до гніву домішувалося відчуття провини, і що більше плакала, то дужче розбирав її гнів, бо вона не могла простити собі слабкості, того, що піддалася сльозам. Він не осмілився втішати її і тепер, знаючи, що це скидалося б на спробу втішити тигрицю, простромлену списом. Не знайшов він у собі й мужності сказати їй, що причини, з якої вона плаче, від сьогодні не стало, що він вирвав її з корінням, назавжди, і не тільки зі свого життя, а й зі своєї пам'яті.
Втома здолала його, і він задрімав на кілька хвилин. А коли прокинувся, побачив, що вона засвітила свій маленький нічник і лежала з розплющеними очима, проте вже не плакала. Щось безповоротне сталося з нею, поки він спав: муки ревнощів збурили осади, що за стільки років відклалися на дні її віку, ті осади піднялися на поверхню, й вона постаріла за одну мить. Вражений її раптовими зморшками, її збляклими губами, її припорошеним сивиною волоссям, він зважився сказати їй, щоб вона спробувала заснути, — було вже за другу ночі. Не дивлячись на нього, проте вже без гніву в голосі, майже лагідно, вона сказала йому: