Леона Кассіані мала диявольський талант проникати в усі таємниці і завжди опинялася там, де їй треба було бути в даний момент. Вона була динамічна, мовчазлива, по-мудрому лагідна. Та коли виникала потреба, то, згнітивши серце, вона виявляла вдачу міцнішу, аніж криця. Проте вона ніколи не користувалася нею у своїх власних інтересах. Її єдиною метою було за будь-яку ціну розчистити службову драбину, змити її, якщо буде треба, власною кров'ю. Флорентіно Аріса піднявся туди, куди він поставив собі за мету піднятися, не розрахувавши, проте, добре свої сили. Вона робила б це так чи так, через властивий їй невтримний потяг до влади, але правда була в тім, що вона діяла так свідомо і тільки з вдячності. І таку рішучість виявляла вона в своїх діях, що сам Флорентіно Аріса губився, спостерігаючи її махінації, і в якусь нещасливу хвилину спробував був наставити їй підніжку, гадаючи, що вона збирається наставити підніжку йому. Але Леона Кассіані вмить повернула його на місце.
— Не обманюйтеся, — сказала вона. — Я відійду від усього цього, тільки-но ви захочете, але спершу добре подумайте.
Тоді Флорентіно Аріса, який справді досі про це не замислювався, подумав — подумав так добре, як тільки міг, — і склав перед нею зброю. А правда була в тім, що посеред отієї брудної війни у стінах підприємства, яке перебувало в стані постійної кризи, посеред своїх успіхів та невдач невтомного ловця заблудлих жіночих душ, постійно одурманений дедалі туманнішою ілюзією Ферміни Даси, незворушний Флорентіно Аріса не мав і хвилини внутрішнього спокою перед чарівним видовищем мудрої негритянки, яка завжди поривалася в гущу бійки, заляпана багном і любов'ю. І не раз він потай журився, що вона виявилася не такою, якою здалася йому в той день, коли вони познайомились, — так йому кортіло підтертися своїми принципами і полюбитися з нею, хоч би довелося заплатити за це щирим золотом. Бо Леона Кассіані і далі була такою самою, якою він зустрів її тоді в трамваї: в тому ж таки вбранні утеклої рабині, в екзотичних тюрбанах, у сережках та в браслетах із кістяними підвісками, на шиї цілий жмут намиста, а на всіх пальцях — персні з фальшивими діамантами — вулична левиця, та й годі. Ті невеличкі зміни, які надали її зовнішності роки, були їй тільки на користь. Вона увійшла в пору розкішної зрілості, її жіночі чари стали тривожнішими, а її жагуче тіло африканки, достигши, стало ще тугішим, ще звабливішим. Флорентіно Аріса не наважувався натякнути їй про свої потаємні жадання протягом десяти років, у такий спосіб спокутуючи свою першу помилку, а вона допомагала йому в усьому, тільки не в цьому.
Одного вечора, засидівшись на роботі дуже допізна, як бувало часто після смерті його матері, Флорентіно Аріса виходив з контори і побачив у кабінеті Леони Кассіані світло. Він відчинив двері, не постукавши, — і вона була там: сама-одна в кімнаті, зосереджена, серйозна, в нових окулярах, що надавали її обличчю академічного вигляду. Флорентіно Аріса з радістю і страхом усвідомив, що вони лишилися самі в усьому будинку; ніч нависала над темним морем, здалеку долинав тужливий гудок пароплава, що запізнювався з прибуттям більше ніж на годину. Флорентіно Аріса сперся обома руками на парасольку, так само, як тоді у Свічному провулку, коли перепинив їй дорогу, але тепер він зробив так для того, щоб не видно було його вивернуті коліна.
— Скажи мені одне, левице моєї душі, — мовив він. — Коли ми з тобою нарешті порозуміємось?
Вона скинула окуляри, без подиву, цілком пануючи над собою, і засліпила його сонячною усмішкою. Досі вона ніколи не зверталася до нього на "ти".
— Ох, Флорентіно Арісо, — сказала вона йому, — я ось уже десять років сиджу тут, чекаючи, щоб ти мене про це запитав.
Та було вже пізно: нагода подорожувала з нею в запряженому мулами трамваї, завжди перебувала з нею в тому кріслі, в якому вона сиділа, але тепер вона відлетіла — і назавжди. Істина була в тому, що, вчинивши заради нього стільки ницих підступів, Леона Кассіані випередила його в житті й залишила далеко позаду ті двадцять років переваги, які він над нею мав: вона стала для нього стара. А вона так сильно його любила, що не могла дурити його, а хотіла й далі любити, хай для цього й треба було дати йому різкого одкоша.
— Ні, — сказала вона. — Я почувала б себе так, ніби кохаюся з власним сином, якого в мене не було ніколи.
Після тієї розмови у Флорентіно Аріси залишилася в душі колючка, що не його було останнє слово. Він завжди думав, що коли жінка каже "ні", вона жде, щоб чоловік виявив наполегливість, перш ніж вона прийме остаточне рішення, але з Леоною було інакше: він не міг піти на ризик помилитись удруге. Отже, Флорентіно Аріса відступив з удаваною безтурботністю, навіть невимушеністю, що для нього було нелегко. Але від того вечора всі хмаринки, які ще могли затьмарювати їхні взаємини, розвіялись без гіркоти, і Флорентіно Аріса нарешті зрозумів, що можна бути жінці другом і не злягаючись із нею.
Леона Кассіані була єдиною людською істотою, якій Флорентіно Аріса спробував відкрити таємницю Ферміни Даси. Ті кілька людей, які цю таємницю знали, почали її забувати під впливом невблаганних обставин. Троє з них, поза всяким сумнівом, забрали її із собою в могилу: його мати, в якої ця історія стерлася з пам'яті ще задовго до смерті; Гала Пласідія, яка померла уже в старості на службі в тієї, кого вважала майже за дочку; і незабутня Есколастіка Даса, котра колись принесла йому в молитовнику першого любовного листа, якого він одержав у своєму житті і котра не могла бути живою після стількох років. Лоренсо Даса — а про нього тоді було невідомо, живий він ще чи помер, — міг відкрити його ім'я сестрі Франці де ла Люс, коли йшлося про виключення дочки з колежу, проте малоймовірно, щоб від неї ця новина поширилася далі. Лишалися ще одинадцять телеграфістів у далекій провінції Ільдебранди Санчес, які мали справу з телеграмами, де стояли повні імена та прізвища і точні адреси закоханих, та й сама Ільдебранда Санчес з її почтом галасливих кузин.
Не знав Флорентіно Аріса, що й доктора Хувенала Урбіно слід би включити до цього списку. Під час якихось своїх відвідин — а в перші роки вона гостювала в них часто — Ільдебранда Санчес відкрила йому таємницю. Але згадала вона про це мимохідь і в зовсім непідходящу хвилину, отож її сподівання, що це відкриття увійде Хувеналові Урбіно в одне вухо, а з другого вилетить, не виправдалося — по суті, воно не увійшло йому в жодне. Ільдебранда, власне, згадала про Флорентіно Арісу як про одного з мало кому відомих поетів, котрі, на її думку, мали шанс перемогти на поетичних змаганнях. Доктор Урбіно мусив напружити пам'ять, щоб пригадати, про кого йдеться, тоді вона сказала йому — без видимої потреби, але й без найменшої нотки лукавства, — що він був єдиним залицяльником, якого Ферміна Даса мала до свого одруження. Вона сказала про це, переконана, що вся та історія була надто невинною та ефемерною і могла викликати тільки розчулення. Доктор Урбіно відповів, не дивлячись на неї: "Я й не знав, що той суб'єкт пише вірші". І тут-таки стер його зі своєї пам'яті разом з іншими речами, бо фах привчив його забувати з етичних міркувань про що завгодно.