— Якщо ти не зумієш написати простого ділового листа, то підеш підмітати сміття на молі, — сказав йому він.
Флорентіно Аріса прийняв виклик і став докладати неймовірних зусиль, щоб опанувати земну простоту ділової прози, наслідуючи зразкам нотаріальних архівів з тією самою ретельністю, якою колись наслідував модних поетів. Натомість він став бавити своє дозвілля в Порталі писарів, допомагаючи неписьменним закоханим складати напахчені парфумами цидулки, — у такий спосіб бідолаха розвантажував своє серце від слів кохання, яких не міг використати в документах митної служби. Та через півроку з'ясувалося, що хоч як крутив він шию своєму закам'янілому лебедю, він так і не зміг скрутити її. Отож коли дядько Лев Дванадцятий зробив йому догану вдруге, він визнав себе переможеним, але не без пихи.
— Мене цікавить тільки кохання, — заявив Флорентіно Аріса.
— Біда в тому, — відповів йому дядько, — що без річкового пароплавства не буде й кохання.
Він здійснив свою погрозу й послав племінника підмітати мол, проте пообіцяв, що поступово підійматиме його по щаблях службової драбини, аж поки він знайде своє місце на ній. Свого слова дядько дотримав. Жодна робота не могла зламати дух Флорентіно Аріси, хоч би якою тяжкою і принизливою вона була. Не бентежила його й жалюгідно мала платня, і жодного разу не втратив він притаманної йому незворушності, вислуховуючи образливі слова від начальників. Але невинним його теж не можна було назвати: кожен, хто перетинав йому дорогу, спізнавав на собі силу його незламної волі, здатної на все, хоч і схованої під виразом безпорадної розгубленості. Дядько прагнув домогтися, щоб для племінника не лишилося жодного секрету в справі річкового судноплавства, і за тридцять років своєї посвяти Флорентіно Аріса побував на всіх посадах, виявивши непохитну наполегливість. Усі обов'язки він виконував напрочуд уміло, розплутуючи кожну ниточку цієї таємничої мережі, що мала стільки спільного з ремеслом поезії, проте ніколи так і не пощастило йому здобути найомріянішу похвалу — за бодай один, пристойно написаний діловий лист. Не думаючи про це, навіть цього не усвідомлюючи, він усім своїм життям підтверджував слушність поглядів свого батька, який до останнього подиху твердив, що саме з поетів виходять люди з найпрактичнішим глуздом, що саме вони дають суспільству і найупертіших каменярів, і наймудріших та найвідчайдушніших управителів. Принаймні так охарактеризував небожеві його батька дядько Лев Дванадцятий, який мав звичай розповідати йому про це в години розчулення і змальовував образ брата скоріше як образ мрійника, аніж заповзятливого підприємця.
Він розповів, що Пій П'ятий Лоайса дивився на свою контору радше як на місце розваг, а не робочий заклад, і завжди влаштовував так, що в неділю мусив виходити з дому нібито для того, щоб відправити або прийняти пароплав. Більше того: на подвір'ї, за складами, він звелів поставити негодящий казан з паровою сиреною, яку хто-небудь завжди вмикав, передаючи сигнали, з якими пароплав швартується до пристані, щоб його жінка чула їх, сидячи вдома. Хай там як, а дядько Лев Дванадцятий не сумнівався, що Флорентіно Арісу було зачато на письмовому столі в одній з незамкнених на неділю контор, коли надворі пряжило полудневе сонце, а батькова дружина слухала гудки пароплава, який насправді не існував. Коли вона про все довідалася, було вже пізно щось удіяти проти цієї ганьби, бо чоловік помер. Вона пережила його на багато років, пригнічена журбою, що залишилася бездітна, і молячи Бога, щоб наслав вічне прокляття на байстрюка.
Образ батька тривожив Флорентіно Арісу. Мати розповідала йому про нього, як про велику людину, котра не мала покликання робити комерцію і почала займатися пароплавством тільки тому, що найстарший з братів Лоайса став компаньйоном німецького комодора Хуана Б. Ельберса, засновника річкового судноплавства. Всі троє братів були незаконнонароджені діти однієї матері, яка служила кухаркою і всіх їх прижила від різних чоловіків, і всі вони носили її прізвище, поставлене після імені одного з римських пап, вибраного навмання зі святців, крім імені дядька Лева Дванадцятого, бо папа Лев Дванадцятий саме сидів на святому престолі, коли той народився. Чоловік на ім'я Флорентіно доводився всім трьом дідом по матері, і тому це ім'я дійшло до сина Трансіто Аріси, перескочивши через цілу генерацію найсвятіших отців.
Флорентіно Аріса все життя зберігав зошит, куди його батько записував вірші про кохання, почасти натхнені Трансіто Арісою, де сторінки були прикрашені малюнками поранених сердець. Дві речі неабияк здивували його. По-перше, те, що каліграфія батькового почерку була така самісінька, як і в нього, незважаючи на те, що він колись вибрав її на свій смак із багатьох наведених у підручнику. По-друге, він натрапив там на вислів, який завжди вважав своїм, хоча батько записав його в зошит задовго до того, як Флорентіно з'явився на світ: "Я боюся смерті тільки тому, що помру не з кохання".
Він бачив також фотографії батька — їх у нього було тільки дві. На одній він був знятий у Санта-Фе, зовсім молодим, у тому віці, в якому був Флорентіно Аріса, коли вперше побачив ту фотографію у шубі, що мала такий вигляд, ніби батько заліз усередину ведмедя, причому він скидався на п'єдестал, на якому раніше стояла статуя, а тепер від неї залишилися тільки надбиті гетри. Поруч із батьком стояв малюк у капітанському кашкетику — то був дядько Лев Дванадцятий. На другій фотографії батько знявся в компанії солдатів під час хтозна-якої з воєн. Він тримав у руці довжелезну рушницю і мав вуса, які пахли порохом, — цей запах було чутно навіть із фотографії. Він був ліберал та масон, як і його брати, і все ж таки чомусь захотів віддати сина до семінарії. Флорентіно Аріса не мав відчуття, що він такий вже схожий на батька, як його запевняли, проте дядько Лев Дванадцятий казав, що й Пієві П'ятому дорікали за ліричний стиль його документів. У всякому разі, він не був схожий ні на його фотографії, ні на того чоловіка, спогад про якого зберігся в його пам'яті, ні на змінений коханням образ, що змальовувала мати, ні на другий образ, який зі своїм витонченим цинізмом описував дядько Лев Дванадцятий. Проте через багато років, причісуючись перед дзеркалом, Флорентіно Аріса таки відкрив цю схожість, і тільки тоді до нього дійшло, що чоловік легко може збагнути, коли до нього приходить старість, бо тоді він стає схожий на свого батька.